За інформацією: Суспільне Хмельницький.
Тетяна та Дмитро Петраш разом із синами Кирилом та Яшіком, архівне фото. Тетяна Петраш
Тетяна Петраш розповіла, що виховує трьох синів — Кирила, Яшу та Дмитра. Наймолодшого сина, Дмитра, вона народила після загибелі чоловіка, військовослужбовця ЗСУ Дмитра Петраша. Хлопчика назвали на честь батька.
"Це була незапланована дитина, ми не планували третю. Коли я народжувала, мені вже було 40 років. Восени 2023 року його батальйон відвели під Київ. Перед загибеллю чоловіка ми майже кілька місяців бачилися щовихідних. Коли я дізналася про вагітність, була шокована — я просто відчула, що вагітна. Діма спочатку сказав: "Таню, ми ж не планували, ми вже ніби не молоді". А я відповіла: "Ні, ми обов’язково маємо народити цю дитину". Він зрадів, дуже зрадів, потім цілував мене. Коли ми бачилися востаннє, він цілував мене в живіт і казав, що вірить: усе має бути добре, бо якщо Бог послав дитину, нічого поганого не станеться".
Загиблий військовослужбовець ЗСУ, молодший лейтенант Дмитро Петраш, архівне фото. Тетяна Петраш
Зі слів Тетяни, її чоловік у мирному житті не був військовим і працював менеджером із продажу в б’юті-сфері. Після року повномасштабного вторгнення він ухвалив рішення стати на захист України. Батько Дмитра воював із 2014 року, тож для родини було важливо боронити країну.
"Мій чоловік пішов добровольцем заради дітей — щоб вони більше цього не бачили. Служив на Донеччині в 19-му окремому стрілецькому батальйоні. Згодом він навчався на офіцера, отримав звання молодшого лейтенанта, був командиром взводу. 30 січня 2024 року його перевели під Харків, у 60-й батальйон. 16 лютого він пішов на перше бойове завдання, і наступного дня його не стало. Мій чоловік загинув поблизу населеного пункту Лиман на Донеччині. Я дуже важко переживала це горе, постійно плакала. Тоді я була ображена на Бога, що він так зі мною вчинив, адже я багато волонтерила, допомагала людям. Я не вважала, що заслуговую на це. Мій чоловік був не лише мені чоловіком — він був моїм найкращим другом".
Тетяна Петраш разом із чоловіком, військовослужбовцем ЗСУ Дмитром Петрашем, архівне фото. Тетяна Петраш
Жінка пригадала, до повномасштабного вторгнення в родині Петрашів була традиція: щовихідних сніданок готував батько. За її словами, це завжди було ситно й смачно. Він любив кухню, був веселим і міг годинами гратися з дітьми.
"Із того моменту, як загинув чоловік, я стала для своїх дітей і мамою, і татом. Хоча, якщо чесно, я поганий тато — поганий. Тата ніколи не заміниш, його ніхто не замінить. Старші сини добре пам’ятають батька, пам’ятають, як їм було з ним добре. Найменший знає, що це його тато, знає, що тато на небі, що він його бачить. Шкода, що він не встиг пізнати батька… Ми часто разом переглядаємо сімейні альбоми. Дмитрик показує пальчиком: “Тато. Мама. Тато”. У нашій спальні на комоді стоїть портрет тата — він зранку прокидається і цілує його. Якби чоловік був живий, наша родина була б щаслива, ми були б разом. А так без нього я вже не живу — я просто існую, існую заради дітей, щоб дати їм щасливе дитинство. Дмитрику скоро буде рік і десять місяців. Вся відповідальність лягла на мене: я одна маю підняти трьох дітей, бо батька більше немає. Тримають тільки діти — більше триматися немає за що".
Тетяна Петраш із синами Кирилом, Яшею та найменшим Дмитриком, якого жінка народила вже після загибелі чоловіка, архівне фото. Тетяна Петраш
Тетяна Петраш розповіла, що її чоловік Дмитро похований на Алеї Слави на кладовищі в мікрорайоні Ракове у Хмельницькому. Щовихідних дружина загиблого військового купує троянди, бере сина Дмитрика і їздить на могилу батька. Хлопчик несе квітку для тата і біжить до нього.
"З Дмитриком ми ходимо, Яша не ходить на кладовище. Коли помер чоловік, він замкнувся і не плакав. Як дорослий казав: "Чого ви всі плачете? Ви що, не знали, де був тато? Пішов на війну — ви мали бути до цього готові". З Дмитриком ми їздимо щовихідних. Минуло 2,5 року від загибелі чоловіка, але в мене таке відчуття, ніби це сталося вчора. Він ніби був тут зовсім нещодавно. Час не лікує. Він зовсім не лікує — просто усвідомлюєш, що іншого виходу немає, і мусиш із цим жити".
