За інформацією: Суспільне Хмельницький.
Чоловік Олесі — Олексій. Олеся Хомутко
24 лютого в обід ми виїхали. Трішки від'їжджаємо, і починають бомбити село, яке було поблизу Маріуполя. Ми їдемо по дорозі, і бачимо, як ці прильоти падають. Потім мені чоловік зателефонував і каже: "Лесь, нашого будинку вже немає". Я кажу "Як немає?" Він каже: "Ну немає, все. Він весь вигорів, був приліт в сусідній будинок, перекинувся вогонь, і будинок весь вигорів".
Остаточно зупинилася в Хмельницькому. Проживаю тут, бо це для мене рідне місто, я його дуже-дуже люблю. Мені тут дуже комфортно, я тут щаслива. Єдине, що немає мого чоловіка і сина тут поряд. Я обов'язково їх дочекаюся, обов'язково вони приїдуть, повернуться до мене, і ми будемо разом.
Син Олесі — Євген. Олеся Хомутко
Ваш чоловік і син військовослужбовці, які обороняли Маріуполь. Як і коли вони потрапили в полон?
На момент повномасштабного вторгнення обидва моїх чоловіки — син і чоловік — були військовослужбовцями, офіцерами 23 загону морської охорони. Я була тоді працівником — інспектором. Коли почалася війна, мої хлопці не зрадили і залишилися в Маріуполі. Мої залишилися в Маріуполі.
Чоловік мені зателефонував і сказав: "Ти ж розумієш, ми не поїдемо. Ми будемо тут стояти до останнього, тримати оборону Маріуполя". Йшли бої. Було все дуже важко. Практично не було зв'язку. Мої хлопці були на позиціях, воювали. Могли мені прислати якусь звісточку, що вони живі, що з ними все в порядку. Вони так поступово відходили, відходили з одного району Маріуполя в інший, бо їх стискали ближче до моря.
Коли не було виходу, то зрозуміли, що вони в повному оточенні. Тоді вони і вирішили здійснити перехід на завод "Азовсталь". Бо більша частина оборонців Маріуполя була на той момент там.
Плакат із фото Євгенія та Олексія. Їх коротка біографія, Хмельницький. Олеся Хомутко
Скільки часу вони були на "Азовсталі"? Пригадайте свій стан у цей період.
На "Азовсталі" вони пробули повний місяць. Дуже було важко їм: постійні обстріли, фосфорні бомбардування, вибухи, авіабомби. Із кораблів їх також бомбили. Ми коли дивились по телебаченню, у нас просто був шок. Я навіть не вірила, що люди під таким бомбардуванням можуть взагалі вижити.
В ті хвилини, коли вони були на "Азовсталі", ти постійно знаходишся, як між небом і землею. Не розумієш, прийде тобі завтра це "смс", чи не прийде. Це був такий жах. Постійно була в такій напрузі. Я не могла взагалі спати. У мене постійно зуби стискалися. Я не могла розслабитись взагалі.
Звідки вам стало відомо, що вони в полоні?
На "Азовсталі" вони були до 16 травня 2022 року. Було важко, гинули хлопці. В мене чоловік був ще і начальником підрозділу, і він мені іноді через СтарлінкStarlink (Старлінк) — це глобальна система супутникового інтернету, розроблена компанією SpaceX Ілона Маска. Вона забезпечує високошвидкісний широкосмуговий доступ до мережі через мережу низькоорбітальних супутників, що дозволяє користуватися інтернетом у будь-якій точці планети, навіть за відсутності традиційної інфраструктури. якось передавав "смс". Бували такі дні, що він не міг зі мною, не хотів говорити через те, що йому було дуже тяжко.
А ми тут піднімали "кіпіш", так по-простому. Ми дуже хвилювалися. Ми до ЕрдоганаРоль президента Туреччини Реджепа Тайїпа Ердогана в операції з порятунку захисників Маріуполя (Азовсталі) у 2022 році була роллю посередника та гаранта безпеки. зверталися, щоб хлопців якось витягнути з "Азовсталі". Але потім нам подзвонив знайомий чоловік, і він сказав звідти, що не кіпішуйте, вже нічого не робіть, все вирішено: ми будемо виходити в цей так званий "почесний полон"Термін "почесний полон" стосується обіцянок РФ щодо умов виходу захисників Маріуполя з "Азовсталі" у травні 2022 року, що передбачали швидкий обмін (3-4 місяці), але перетворилися на тривалі катування та утримання. За наказом вищого керівництва України, понад 2,5 тисячі військових здалися, щоб врятувати життя поранених..
16 травня 2022 року почався "почесний полон". Хлопці почали виходити з "Азовсталі". Вони там спалювали, я знаю, зброю. 20 травня того ж року був останній день, коли хлопці виходили. Червоний Хрест якраз був у цей день. Вони зафіксували, що мій чоловік і мій син вийшли в полон. Обіцяли три-чотири місяці полону. Виявилось, що 20 травня цього року буде чотири роки.
Олеся показує фото своїх рідних на телефоні, квітень 2026 року, Хмельницький. Суспільне Хмельницький
Коли ви в останнє бачились зі своїми рідними чоловіками, та що вам відомо на зараз про них?
Востаннє ми бачилися 22 лютого 2022 року. Я мама трьох дітей. Найстарший в мене — син Євген, йому 30 років, він зараз знаходиться в полоні. Донька Олександра, їй 18 років, навчається в Львівській політехніці. І наймолодший Володимир, йому 12 років, він дитина з особливими освітніми потребами.
Чотири роки і Володя, і я, і Сашуня не бачили ні Женю, ні Олексія. Ми не знаємо, які вони, що з ними. Туди не доходять практично листи, не доходять жодні звістки через Червоний хрест.
Що надає вам сили жити, вірити і чекати?
Я впевнена, що я їх побачу, що вони повернуться. Завжди в це вірю та вірила завжди. Що мені не дає себе "з’їдати", скажімо так, то це мої діти — Саша і Вова. Якщо я буду себе заганяти в якісь рамки, буду постійно плакати та перебувати у депресії, що буде тоді з моїми дітьми? Вони тут самі, я з ними тут сама, тому надія тільки на себе. Я маю жити та рухатися далі.
Звичайно, буває таке, що ти не знаєш, за що схопитися, що робити далі. Нас таких багато, і ми один одного підтримуємо. Кожного разу шукаємо якийсь промінчик надії, коли Кирило БудановКирило Буданов, голова ГУР МО України, зазвичай анонсує обміни полоненими обережно, фокусуючись на тому, що робота триває, та уникаючи точних дат, щоб не зірвати процес. виставляє анонс обміну. Ти постійно живеш від обміну до обміну. Ти чекаєш, чекаєш, чекаєш. Він приходить. Нема твоїх, але ти сподіваєшся та віриш, що потім знову буде обмін, і обов'язково. В будь-якому випадку хтось повертається. І я бачу, що це працює, це діє, це правда. Люди повертаються, і тому я вірю, що і мої обов'язково повернуться.
І стараюся завдяки моїм дітям, моїй сім'ї, я себе не гризу, а рухаюсь вперед, заставляю себе щось робити. Іноді себе заставляю піднятися з ліжка, почистити зуби, приготувати сніданок, бо нічого не хочеться. Іноді просто хочу лягти в подушку, заритися, і взагалі заснути, і прокинутися, коли вже хлопці будуть вдома. Але в мене є ще діти, яким теж потрібна моя турбота, любов, тому я піднімаюся і рухаюся далі.
Олеся із сином Володимиром, квітень 2026 року, Хмельницький. Суспільне Хмельницький
У вас ще є один член сім’ї — це кіт Персик. Розкажіть про нього.
Це дуже цікава історія. У нас є котик Персик. Взяли ми його у людей, які знайшли на будівництві його маму з маленькими кошенятками. Коли вони трішки підросли, їм було по три тижні, ми прийшли і взяли цього зовсім маленького котика. Персику рік. Це така втіха, щастя та радість. Він нас розважає, не дає сумувати, постійно тримає мене в тонусі.
Член родини — кіт Персик, квітень 2026 року, Хмельницький. Суспільне Хмельницький
У Хмельницькому ви є постійною учасницею акцій на підтримку військовополонених та зниклих безвісти. З яким прапором ви туди виходите?
Вірю, сподіваюсь, надіюсь, що хлопці повернуться. Але просто сидіти вдома і чекати — я рахую, цього мало. І тому ми виходимо на акції, влаштовуємо автопробіги, забіги, їздимо в координаційний штаб, в Женеву, у Ватикан.
Не завжди я — ще наші дівчата, наша громадська організація — ми постійно скрізь беремо участь. Щоп'ятниці — у Хмельницькому на акції "Поверніть героїв з полону. Знайдіть зниклих безвісти". Це одне із перших міст, яке проводить такі акції. Буде чотири роки, як ми ходимо на ці акції. Ми виходимо туди з прапорами з написами о 12:00 годині, стоїмо там годину і нагадуємо всьому світу, нагадуємо нашим людям, які ходять повз нас, що дуже багато хлопців в полоні, багато хлопців безвісті зниклих і дівчат.
На акціях я завжди тримаю у руках прапор 23 загону морської охорони, де служили мої чоловік і син. Треба не забувати, пам'ятати за них, боротися, нагадувати всім. І чекати, чекати, ще раз чекати. Коли проходять обмін, ти постійно не відпускаєш свій телефон з рук. Ти сподіваєшся та віриш, що тобі прийде ця довгоочікувана "смс" від Координаційного штабу, що твій рідний вдома.
Олеся Хомутко із прапором бригади, де служать її чоловік та син, на акції на підтримку полонених та безвісти зниклих захисників, Хмельницький. Суспільне Хмельницький
Якою у своїй уяві ви бачите вашу зустріч після 4 років полону?
Впевнена, як тільки дізнаюсь, що їх повернули, я сяду в машину і поїду відразу. В цю саму секунду поїду до них назустріч. Буду бігти, обіймати, цілувати. Схоплю їх обох, якщо вони разом повернуться, і буду довго-довго їх тримати і не відпускати.
Звичайно, перша зустріч біля автобуса, чи біля шпиталю — це дуже приємна, радісна та щаслива мить. Але, найголовніше це для них і для мене — це зустріч у нас тут вдома. Це буде вперше в цій квартирі, в нашому будинку. Я обов'язково приготую обом те, що вони дуже люблять.
У мене Женя не ласун, але любить торт Наполеон. Він любить голубці, холодець, печене м'ясо — такі наші українські національні страви. Обов'язково приготую їх. Все, що вони люблять, всі їхні побажання обов'язково будуть виконані. Накрию на кухні наш стіл. І своєю такою найріднішою, найдорожчою для мене сім'єю, ми сядемо тут всі разом. І буду просто сидіти, дивитися на них, і очей не зводити. І, певне, сяду між ними двома, і так ось візьму їх за руки, і буду тримати, тримати, і не відпускати.
Чотири роки я не чую голосу ні чоловіка, ні сина. Я не бачила, не знаю, як вони виглядають. Чотири роки я просто в темряві. Просто чекаю. Але, я бачу той промінчик сонця, що ось-ось я до нього дотягнуся і обов'язково їх побачу.
Родина Олесі разом. Олеся Хомутко
