За інформацією: Суспільне Хмельницький.
Іван Волощук поруч із конем на реабілітації, 2026 року. Іван Волощук
Про те, що їде на обмін після 47 місяців російського полону, військовий з Хмельниччини Іван Волощук до останнього не знав. Лише на військовому аеродромі на території Білорусі почув слова: "Ти їдеш додому. Уже відмучився". Чоловік був звільнений із неволі 11 квітня 2026 року та наразі проходить реабілітацію. У полон потрапив із заводу імені ІллічаЦе один із двох головних осередків героїчної оборони Маріуполя у березні–квітні 2022 року. Масштабний металургійний комбінат утримували воїни 36-ї окремої бригади морської піхоти, прикордонники, бійці Національної гвардії та поліцейські. під час оборони Маріуполя. Служив у 109-тій окремій бригаді територіальної оборони.
Про життя в полоні, день обміну та зустріч із рідними військовий Іван Волощук розповів Суспільне Хмельницький.
До 2015 року військовий проживав на Хмельниччині. У липні того ж року його призвали служити у шосту хвилю"Шоста хвиля мобілізації" проводилася влітку 2015 року (з 18 червня по 17 серпня). мобілізації. Воював у зоні антитерористичної операції (АТО).
"Поїхав служити у Маріуполь, там одружився і залишився жити. 10 жовтня 2016 року я демобілізувався, а вже 21 листопада почав працювати в тепломережі".
Після початку повномасштабного вторгнення у лютому 2022 року чоловік повернувся до служби.
12 квітня 2022 року під час оборони Маріуполя він потрапив у російський полон на заводі Ілліча. Додому повернувся 11 квітня 2026 року.
"У полоні думав про сім'ю"
Іван Волощук розповів, що допомогло витримати майже чотири роки полону.
"Вірив у сім’ю. Постійно думав про них, чекав, коли їх побачу, поговорю з ними".
Зі слів Івана, перші місяці були найважчими.
"Не стільки через якісь знущання. У мене завжди була звичка — купити енергетик або каву. А тут кави немає. І від цього, як то кажуть, лізеш на стіни. Дуже хотілося кави, поки не звик, що її просто немає".
Згодом думки все частіше були про майбутнє, пригадав Іван.
"Коли вже переїхали в МордовіюМордовський полон — це утримання українських військовополонених та цивільних у виправних колоніях (зокрема ВК-10 у селищі Ударний) Республіки Мордовія в Росії. , то завжди було бажання повернутися додому до сім’ї. Мрій було багато: дитину всиновити, відкрити якийсь бізнес. Дружина — внутрішньо переміщена особа, то потрібно придбати житло. Думав, як його розбудую, який воно матиме вигляд. Думав, які будуть машини. Як ми поїдемо в Каїр. Я завжди мріяв поїхати саме в Каїр, у їхній музей".
Іван зі своєю дружиною, архівне фото, Хмельниччина. Іван Волощук
"Ми не знали, що їдемо на обмін"
Про майбутній обмін полоненим ніхто не повідомляв, пояснив військовий.
"Ми не знали. Ми здогадувалися".
Розповів, за роки полону військові навчилися розуміти певні ознаки.
"Якщо починали виводити людей із різних камер, ставили певні запитання, ми вже приблизно розуміли, що хлопців, скоріше за все, збирають додому. Однією з таких ознак була баня. Якщо після неї дозволяли попрати речі, хлопці вже починали здогадуватися. Потім видавали станки для гоління. Ми між собою вже розуміли, що можливий обмін".
Коли назвали його прізвище, певності все одно не було, пригадав Іван Волощук.
"Відкрилася камера, назвали моє прізвище. Мене завели до слідчого. Там сказали, які слова я повинен сказати на камеру: що претензій не маю, медична допомога надавалася, не били, не принижували. Потім я повернувся назад у камеру".
Навіть коли полонених вивезли з колонії, вони думали, що їх перевозять до іншого місця утримання, пригадав Іван Волощук.
"Частина була вдягнена в українську військову форму, частина — у "зеківську". Ми думали, що нас перевозять у чергову зону. Раніше вже так було: нам теж казали, що їдемо додому, а привезли в Мордовію. Через це ми не дуже вірили, що це обмін".
Лише в аеропорту він повірив, що повертається в Україну, розповів чоловік.
"Один із наших почав віддирати скотч з очей, щоб подивитися, де ми. До нього підійшов місцевий і каже: "Що дивишся? Це військовий аеродром. Ну і що тобі це дає? Ти ж не знаєш, де він знаходиться. Заспокойся. Ти їдеш додому. Уже відмучився". Аж тоді я зрозумів, що ми їдемо на обмін".
Перша зустріч Івана із його рідними, квітень 2026 року. Іван Волощук
Перше, що попросив, — телефон і сигарету
Після перетину українського кордону він хотів лише одного, пригадав колишній військовополонений.
"Перше, що я сказав, коли перейшов із білоруського автобуса в український: "Дайте телефон і сигарету". Хотів подзвонити додому".
Перший дзвінок, розповів Іван, зробив дружині.
"Сказав їй: "Янголе, я вдома". Вона була в шоці".
Побачитися вони змогли приблизно через два тижні після повернення.
"Я домовився з психологом, що якщо мене не випустять із території, він або сам мене відвезе, або поїде в квітковий магазин. Але вийшло так, що мене самого випустили. Я побіг у центр, двічі загубився, поки знайшов квітковий магазин. Купив квіти всім дівчатам, прибіг назад, дочекався, поки вони приїдуть, і потім ми гуляли містом".
Про те, чим буде займатися далі, пояснив Іван, поки не розуміє.
"Якщо чесно, по цивільному життю я не знаю".
Наразі, розповів Іван, проходить реабілітацію.
"Дуже хотів подякувати своїй дружині, Людмилі, за те, що чекала".
