Раїса Саннікова 57 років присвятила навчанню і вихованню учнів. Фото: З родинного архіву
Майже 60 років у Хмельницькій освіті: Раїса Саннікова про мовні виклики сьогодення.
Вона залишила рідну школу в 2023 році. А вперше переступила її поріг ще першокласницею в далекому 1956-ому…
Раїса Іванівна, як завжди, дуже позитивна і гостинна, у свої 75 має гострий розум, феноменальну пам’ять і вчительську мудрість. Вона стала наставником для багатьох поколінь великої учнівської родини. Її пам’ятають, відвідують, діляться успіхами та просять поради. Жінка й нині допомагає дітям готуватися до екзаменів з української мови та літератури. Вона охоче погодилася поділитися своєю освітянською історією та баченням сучасних мовних проблем і здобутків.
«Закінчивши навесні 1966 року рідну дев’яту школу в Хмельницькому, восени того ж року я повернулася до неї піонервожатою, – поділилася минулим учителька. – Проте влітку стала студенткою філологічного факультету Кам’янець-Подільського педагогічного інституту, який закінчила заочно. Відтоді й почалася моя трудова діяльність. Деякий період працювала в нашому електромеханічному технікумі, заступником директора 11 школи, директором дитячого палацу творчості. Проте згодом все одно повернулася вчителювати в свою рідну школу. Спочатку викладала російську мову і літературу, а з 1991 року виключно українську та літературу».
Оскільки тато Раїси Іванівни був росіянином, а мати – українкою, в сім’ї розмовляли двома мовами. Тож перехід на викладання української в школі не був для вчительки чимось надскладним.
«Важко давалися зміни учням. Особливо старшокласникам. Так склалося, що до 90-х у Раковому україномовною була лише восьма школа. І вона була, по суті, мало наповненою учнями, порівняно з дев’ятою, де навчалося стільки дітей, що мусили ділити на дві зміни. Затим побудували ще й 12-ту школу, теж російськомовну. Там теж учні навчалися у кілька змін. У 1991-ому був перший рік, коли предмети поступово стали викладати українською. Я спостерігала, як мова входила в навчальний процес, у побут. Цей перший рік старшокласникам, які тільки починали вивчати українську в нашій школі, оцінку за предмет ставили за їхнім бажанням. Найстрашнішим для учнів був апостроф. Вони не розуміли навіщо вгорі слова потрібна «кома». І ми не за правилами, а на звуковій основі потроху вивчали що це таке. А коли діти вже зрозуміли суть, тоді апостроф став доступним для написання».
Раїса Іванівна пригадує, як ходила на класні збори в усі свої класи, де вела предмети. Пояснювала батькам, а більшість із них – її колишні учні, наскільки важливо вдома розмовляти українською. Адже попереду в дітей були серйозні іспити, вступи до закладів вищої освіти… На своїх уроках учителька практикувала різні підходи, щоб полегшити учням вивчення рідної мови. Особливо їм подобалося шукати і фіксувати на камеру приклади вживання росіянизмів на дошках оголошень, на афішах, вивісках, у магазинах тощо. «Обережно, у дворі зла (треба – злий) собака!», «Самі кращі (треба – найкращі) торти», «Закривайте (треба – зачиняйте) двері» і таке інше: знаходячи такі приклади, молодь добре запам’ятовувала, як потрібно говорити, а як – ні. І за це отримували оцінки. Адже Раїса Іванівна переконана, всяка праця заслуговує оцінювання.
«Ще трохи більше десяти років тому на перервах у школах ще можна було почути російську, проте поступово українська її витіснила, – каже учителька. – З кожним роком підростало нове покоління учнів, яке вивчало мову з початкових класів, і для них вже не було проблем із написанням, читанням чи вимовою. Особливого значення мова набула після початку російської агресії на нашу землю. Сьогодні вона стає нормою життя і для дітей, і для дорослих».
Раїса Іванівна змалку закохана в українську літературу. Найпершою книжечкою, яку взяла колись до рук, був старенький «Кобзар». Унікальні твори Тараса Шевченка запали в душу та досі поза конкуренцією всіх її улюблених письменників.
«Саме з нього я б порадила вивчати українську, – каже жінка. – На перший погляд здається, що в його творах немає нічого унікального: та сама українська хата, садок вишневий, ліс і гай, звичайна дівчина Катерина, мати і соловейко… Всі ці слова ми чуємо з народження. Але саме в цьому і є унікальність автора”.
Найменшеньким учителька радить починати з казок Івана Франка, зокрема «Коли ще звірі говорили». Старшеньким та їхнім батькам – ближче познайомитися з творами Михайла Коцюбинського. Його «Захар Беркут», «Тіні забутих предків», оповідання «Харитя», «Ялинка» – то класика та яскравий приклад барвистої описової літературної мови.
«Якось один учень запитав у мене: «Раїсо Іванівно, чому в українських книжках всі вмирають?» І дійсно, в нашій літературі часто описуються біда, горе, злидні… А скажіть-но, чи багато серед українських письменників минулого століття дворян чи багатіїв? Найграмотніші – максимум діти попа або дяка. Тому й описували в більшості книжок те, що бачили щоднини – важку долю селян, працю простих робітників, ярмо кріпаків, безвихідь і відчай підневільних жіноцтва…»
Сьогодні не раз доводиться чути від старших, російськомовних, здебільшого тих, хто змушений був залишити свій дім через окупацію на сході країни, що їм вже пізно вчитися української. На це Раїса Іванівна має свою відповідь:
«Не можна щось вивчити, якщо не почати це робити. Важливо зробити перший крок: слухати мову. По телебаченню, радіо, у піснях. У нас багато спільної лексики: небо, земля, стіл… Вона трохи різниться фонетично. І, якщо повторювати про себе багато разів те чи інше слово, рано чи пізно воно запам’ятається. Можна завести записничок, куди виписувати незрозумілі слова. У наш вік інтернету знайти їм пояснення – простіше простого. Частина людей не хоче вчитися і мотивує це тим, що не може. А ще – старшим людям соромно вчитися. Мовляв, вже не той вік. Вважаю, що це, перш за все, психологічна проблема. Але ж ніхто не вимагає почати говорити ідеально. Нехай з помилками, але треба розмовляти українською. Навіть якщо ми чуємо через слово русизм, значить – людина старається. Не треба сміятися і робити зауваження – потрібно допомогти їй».
Про мову та українську літературу з Раїсою Іванівною можна говорити безкінечно довго. Учителька-методистка, відмінник освіти України, вона все життя присвятила обраній професії. Не злічити учнів, душі котрих вона засіяла добрим і вічним. Вийшовши на пенсію у 1993 році, вони ще 20 років продовжувала вчителювати у рідній школі. Понад десять останніх років вела класи з поглибленим вивченням мови й літератури. Крім цього, була головою міського методичного об’єднання вчителів світової літератури. Її філологічну справу продовжують старша донька та онука, а також чимало учнів, котрі стали вчителями української мови та літератури.
3 жовтня цього року, згідно з Указом Президента України, за вагомий особистий вклад у розвиток освітянської ниви Раїсі Санніковій призначено державну стипендію строком на два роки.
Читайте також – Виходять на вулицю і грають: як «Музики Надгориння» з Ізяслава зібрали понад 200 тисяч на допомогу ЗСУ
