Кожний портрет – індивідуальний, проте в кожному можна знайти відображення рис самої художниці. Фото: з фейсбуку Людмили Рихтик
Про те, як приходять образи майбутніх робіт, особисті переживання та часи випробувань і усвідомлень – у розмові з художницею.
Ці дівчата на полотнах привертають увагу багатьох, коли трапляються в стрічках соцмереж: витончені, зі схожими рисами та одночасно різні… Це все про роботи хмельничанки Людмили Рихтик. Тож у нашій розмові з художницею – про відчуття, емоції та образи, які словами важко описати.
Хоча, як це не дивно, художниця розповіла сайту «Є ye.ua», що досить прагматична і логічна людина, тому що багато років поспіль працювала фінансистом. Але інша її сторона – це любов до творчості та малювання зокрема.
«Я все життя писала картини. Малювати почала раніше, ніж навчилася писати. Коли люди запитували, як ці дві риси характеру вкладаються у мені, відповідала, що і сама не розумію. Художник – це людина, яка відчуває щось невловиме. До прикладу, всі образи моїх майбутніх картин приходять із середини. Так, це може прозвучати дещо містично, але я думаю, що в кожного митця, який пише від душі, а не на продаж, десь саме так все і відбувається», – говорить Людмила Рихтик.
Кожна робота – індивідуальна, проте художниця чула не раз від різних людей, що у кожній дівчині на полотні присутні її риси. Фото: з фейсбуку Людмили Рихтик
Кілька років тому хмельничанка «допрацювалася» на улюбленій роботі до панічних атак, а відтак для себе прийняла рішення, що в її житті вже досить прагматичних людей та великої кількості відповідальності. Тепер вона повністю відкрилася своїй творчій стороні. Ще за шкільних років Людмила Рихтик закінчила художню школу, брала періодично уроки з малювання у приватного викладача, коли здобувала економічну вищу освіту. Жіночі портрети – основний напрямок в її творчості, їх більше за всіх. Цікавий факт, що кожна робота – індивідуальна, проте жінка чула і не один раз від різних людей, що у кожній дівчині на полотні присутні її риси.
«Моя серія жіночих портретів… Малювання дівчат – це основа, це моє. І навіть, коли знайшла свої малюнки з дитячого періоду, там були виключно дівчата, а не песики з котиками. Якщо брати картини, то я зрозуміла: у кожній з них – моє відображення. Це я в різних станах, і багато людей мені потім це підтверджували. Деякі картини я писала вночі, бо коли працюю, йду ніби в інший світ, це мене заспокоює, і всі свої «переживання» я виношу на полотно», – розповідає художниця.
«Малювання мене заспокоює, і всі свої «переживання» я виношу на полотно». Фото: з фейсбуку Людмили Рихтик
Тож у такий непростий час Людмила Рихтик радить малювати. Кожному. Малювати самостійно чи в групових терапіях, головне – запустити для себе цей процес, якому властиво трансформувати внутрішні емоції. І для цього не обов’язково вміти малювати «правильно і академічно». Як зазначає художниця, навичка до малювання закладена у кожному з нас ще від народження, а сам процес активізує мозок і допомагає людині швидше вийти з депресивних чи панічних станів.
«Не бійся бути поганою, стань справжньою»
В якійсь момент розмова з мисткинею переходить у площину людських характерів. І це не дивно, бо портрети, зазвичай, покликані на полотні максимально розповісти про людину – її емоційний стан, цілі, стиль життя. Наступне питання, яке виникає: а чи змінилися люди навколо за цих два роки? Зрозуміло, що у надскладних життєвих обставинах людям, зазвичай, стає важче утримувати до цього сформовані соціальні ролі та маски. У неспокійний час вони проявляють своє істинне нутро.
Особливої різниці у зміні поведінці з початком повномасштабного вторгнення для себе Людмила Рихтик не помітила: переосмислення себе, свого життєвого шляху та кола спілкування у неї відбулося за три роки до великої війни. Пройшовши складний період зневіри та психологічних гойдалок, для себе прийняла той факт, що у цьому світі вона одна.
«І ніколи не було. А з цим прийшли питання до себе, а чи, насправді, так важливо, що про мене подумають люди? Бо з дитинства мене так виховували, я мала бути хорошою, правильною і обов’язково вписуватися у ті соціальні групи та компанії, в яких була присутня. Тепер коло спілкування стало більш якіснішим, чи що. Скажу так: не треба боятися бути поганою, ціль – стати справжньою. Бо всі ці форми та очікування – маски, а вони мають властивість приростати. Да так іноді, що і на все життя. Мені вдалося «обнулитися» для себе та зняти зайве і несправжнє», – говорить Людмила Рихтик.
Образи до майбутніх робіт приходять із середини, а для того, щоб намалювати портрет людини, мисткиня повинна для себе її “відчути”. Фото: з фейсбуку Людмили Рихтик
Каже, така позиція зараз дає змогу більш мудріше ставитися до багатьох знайомих, які залишилися в Україні чи виїхали за кордон, котрі вибрали для себе варіант абстрагуватися від навколишніх подій. Зрозуміло, що прийняти справжню реальність іноді дуже складно, легше «залікувати причину запалення пігулками». Художниця носить Бога у серці вже довгий час – це допомагає у пошуках необхідної мудрості та терпимості.
«Колись давно в період, коли мені було важко, я писала картини та почала читати Ремарка – письменника, який писав про війну. І я скажу, що це так торкалося мого серця, і для себе я тоді зрозуміла, що в «гострі» часи ти не можеш бути сірим, усвідомлюєш ти це чи ні, але тобі потрібно вибрати одну зі сторін. Сірих людей майже не залишається».
Картина як спосіб принести радість
Більшість картин, які з’являються на полотні, – від бажання саме їх написати, ділиться своїми думками мисткиня. І немає різниці, портрети це чи в моменті зловлений образ. Раніше художниця просто дарувала свої роботи, – могла собі це дозволити, оскільки мала хороший фінансовий дохід. З початком війни традицію продовжила: проводила розіграші своїх полотен серед людей. Такі моменти завжди їй приносять задоволення, бо люди щиро радіють її подарункам.
Є і конкретні замовлення на написання портрету – власного чи своїх близьких, розповідає Людмила Рихтик. Хоча, як зазначає сама художниця, вона не портретист в класичному розумінні цього слова. Раніше у неї була єдина умова для того, щоб взяти замовлення – вона повинна була відчути людину.
«Я не можу пояснити, але я відчуваю людей, можу їх «зчитувати». Навіть мій чоловік колись зробив зауваження, що не можна ось так людей розбирати на запчастини, а я по-іншому не можу, дається взнаки критичне мислення. Наприклад, було замовлення від хлопця, який захотів портрет своєї мами у подарунок. Тоді я попросила надіслати мені декілька її світлин та не вибирати занадто гарні, а «живі», через які можна вловити характер людини. Якщо я схоплю цю рису, я пишу».
Художниця згадує історію, коли вона намалювала картину для друга, не розуміючи сама, чому саме виникло бажання на полотні зобразити дівчину «зі спини» у супроводі метеликів. Хлопець жив у Києві, з ним вони познайомилися в одній із соцмереж – так зав’язалося спілкування. Кілька разів зустрічалися у столиці на спільну каву, та після того, як була написана та подарована картина, спілкування зійшло нанівець, розповідає Людмила, – це стандартна історія, у кожного своє життя та турботи. Втім, через деякий час хлопця можна було привітати – він одружився. І яке було здивування, коли на спільній світлині з дружиною художниця побачила саме «дівчину з картини». Відмітив це також для себе і друг.
Відправилася у подарунок до військового і інша картина, яку художниця захотіла написати, надихнувшись світлиною. Фотографію чоловік зробив, коли йшов позаду своїх побратимів.
«Я собі ще навіть зберегла і це фото, і підпис під ним. Щось на кшталт: якби я був художником, я би намалював цю картину. І я намалювала, відправила, і навіть потім мені розповідали, що хлопці впізнавали себе зі спини. Картину я підписала так: «Ти у моїх молитвах». І мені, насправді, все рівно, віруюча людина чи ні, якщо вона «засвітилася» особисто для мене, я хочу за неї молитися. І у мене таких людей багато зараз. Когось з них я знаю, когось – ні. Але, зазвичай, завжди легше молитися за того, хто тобі не дуже близький. Навіть і зараз: скільки нашого цвіту нації за цей час полягло, але при цьому, для когось це цифри, а для когось – це цілий світ, який було втрачено. Я не стверджую, що всі байдужі до трагічних подій, але, погодьтеся, якщо ця трагедія особисто нас не стосуються, то через декілька днів ми вже про це не згадаємо. А комусь знадобиться для прийняття пів життя і цього може і не відбутися», – розмірковує мисткиня.
З чемоданом без нічого – історія українського народу повторюється знову
У часи випробувань ми достеменно не можемо знати, що особисто для нас є кращим. Життя ось таке – лінійне та довге. І людина, зазвичай, бачить на певному відрізку цієї лінії, не осягаючи всіх причино-наслідкових зав’язків. Такий стан художниця за цей час вже декілька разів перевірила на собі особисто. Втім, проживання та, головне, усвідомлення отриманого болю – це завжди про розвиток.
Людмила Рихтик народилася та зростала якійсь час у Хмельницькому ще за радянських часів. І по-дитячому була щаслива, що ще встигла «побути октябрьонком». Проте вже тоді звучали довгі розповіді її батька про «справжніх совєтів». Батько народився у 1943 році, його мати пережила Голодомор, війну та розкуркулення своєї власної родини. Причиною стала наявність елементарної грамотності та можливість у селі на Шепетівщині тримати свій «бізнес».
«Люди здавали їй в оренду городи та йшли до неї працювати, але через деякий час частина тих самих людей прийшли до неї свої землі відбирати і виселяти її одну з маленькими дітьми з хати до клуні. Сам батько вже у 15 років покинув свою домівку і подався на заробітки – об’їздив пів радянського союзу. Він розповідав, що на той час його дуже дивувала убогість російських осель у містечках та селищах, бо з дитинства він пам’ятав, що у його матері була шафа, і стіл, і стільці – і все це у селі. На росії платили більше грошей за роботу, але у квартирах здебільшого стіл був збитий з дошок, а навколо нього стояли лавки, – розповідає художниця. – Батько в нікуди їхав у потязі кілька діб лише з дерев’яним чемоданом. Знаючи історії свого роду, думав про те, що потрібно без нічого на новому місті починати «з нуля». Зазвичай, в інших країнах є система передавання спадку, а у нас якось так повелося, що кожного разу все відбирали та знищували. Через сто років історія «з чемоданами у невідомість», на жаль, повторилася».
До всієї нації росіян вішати ярлик «погані» мисткиня не хоче, зазначає, що бувають винятки серед людей. Але більшість з росіян для неї, зізнається, таки генетично «гнилі». І, додає, цей код має властивість передаватися із покоління в покоління.
«Немає сенсу нам якось на це впливати чи вирішувати їх питання. У нас своїх турбот багато. До прикладу, нам зараз треба як нації переродитися. Такий шанс є для нас. Я вважаю себе адекватною людиною, проте і у мене бувають випадки, коли емоції «беруть гору». Вся справа у моєму загостреному з дитинства почутті справедливості. Це те, що примушує не роздумуючи кинутися у бійку, захищаючи своє».
Читайте також: Воїн-митець з Хмельниччини виготовив половину з десяти тисяч горнят, щоб створити арт-резиденцію
