Максим Отінов не роздумуючи, став на захист рідної землі. Фото: з родинного архіву
Максим Отінов з Волочиська на позивний «Тор» загинув у Роботиному 23 березня цього року.
П’ятирічна донечка Улянка у всьому наслідує батька: така ж енергійна, непосидюча, хоробра та цілеспрямована, яким був її найкращий в усьому світі тато. Тепер дівчинка бачить його лише на світлинах: усміхненого, мужнього, такого рідного…
Максим Отінов народився у Волочиську на Хмельниччині. Мав ще старшого і молодшого братів. Мама Тетяна Іванівна пригадує, що син був дуже цілеспрямованим: завжди доводив до пуття все, за що брався. Особливо любив техніку. І не просто їздити – він розбирався у всіх її механізмах і приборах, умів ремонтувати та удосконалювати. Захоплювався спортом ще зі школи, займався баскетболом.
Зі своєю коханою Олександрою Максим познайомився через інтернет. Фото: з родинного архіву.
«Дуже тісний зв’язок син мав зі своїм татом Леонідом Дмитровичем, – каже мама. – Завжди наслідував і вчився у нього. Максим вивчився у Волочиську на столяра, відслужив строкову службу та разом із татом почав свій трудовий шлях. Навчився у нього класти плитку, робили ремонти людям по всій Україні. Були дуже гарними майстрами».
За словами Тетяни Іванівни, Максим завжди любив драйв, екстрім, швидкість… Адреналін підвищував, ганяючи на квадроциклах, мотоциклах. Був дуже хоробрим та відчайдушним.
Якось в інтернеті Максим познайомився з дівчиною зі Жмеринки. Олександра захопила його думки з першого погляду. Тож невдовзі зіграли весілля. А в 2019 році у подружжя народилася донечка Улянка.
Для Максима його дружина та донечка були цілим світом. Фото: з родинного архіву.
«Багато товаришів і знайомих Максима воювали, – пригадує Олександра. – Він щось наче передчував, все частіше говорив, що буде війна, що треба готуватися. Після того, як почалося повномасштабне вторгнення рашистів в Україну, він два дні не спав. Врешті сказав збиратися. Відвіз нас з донечкою до мами у Волочиськ, пообідав, взяв свій військовий квиток, паспорт, віддав мені всі ключі, якісь документи, подивився мені в очі і сказав, що йде до військкомату».
Дружина розповідає, що чотири місяці Максим служив у місцевій теробороні. Вартував на блокпостах, охороняв певні об’єкти… Затим близько трьох місяців був у Макові, на Дунаєвеччині, поки формували їхню бригаду. А до осені 2023 року разом з побратимами охороняв аеропорт на Київщині.
«Якось подзвонив і попередив: «Нас перекидають наперед». Куди – не сказав. Вже потім дізналася, що на Запорізький напрямок, – згадує Олександра. – Ми спілкувалися щодня. Попереджав, коли не зможе виходити на зв’язок, щоб не хвилювалася. Кілька разів на пару днів зміг вирватися додому. Одного разу навіть в Карпати з ним вибралися. Але терміново викликали назад…»
Донечка Улянка часто плаче, згадуючи татуся. Фото: з родинного архіву.
Максима Отінова побратими називали «Тор». Дружина розповіла, що разом полюбляли дивитися фантастику. Часто переглядали кінофільми на цю тематику. Особливо полюбляли героїв зі Всесвіту Марвел. Тор – Бог грому та блискавки, що боровся зі злом та горою стояв за правду – був улюбленцем мільйонів глядачів. На його честь Отінови навіть назвали свою собаку Торою.
«Якось на свято я подарувала Максу його портрет, де він тримав в руках молот Тора, – каже Олександра. – Бо чоловік мав подібний характер та сталеву волю, любов до життя, був борцем, любив справедливість та ненавидів підлість і підступність. Тож, можливо, розповів побратимам про цей дарунок, а вони й дали йому цей позивний…»
За час служби Максим був тричі поранений, мав не одну контузію. Одного разу, сам стікаючи кров’ю, таки зміг витягти пораненого товариша з небезпечної зони.
«Максим терпіти не міг лікарень, тому щоразу після поранень ледь витримував кілька крапельниць та знову повертався на передову, – розповідає дружина. – Але контузії далися взнаки: погано чув, часто забував… Та для своїх побратимів він був наче міцний щит, надійний захист. З ним вони завжди відчували себе в безпеці та готові були йти за ним на будь-яке завдання».
“Тору” довіряли побратими, для них він був надійним щитом. Фото: з родинного архіву.
«Тор був великим другом для журналістів багатьох українських та світових ЗМІ, бо добре розумів запити фронтових репортерів, значимість їхньої роботи для суспільства, виводив групи на «нуль» – і сам знімав ролики та фільми для телебачення в режимі реального бою. Він включався як експерт і як розвідник, давав коментарі та аналізував ситуації», – каже побратим і друг, лейтенант Сергій Скібчик.
Максим Отінов був розвідником 56-го окремого стрілецького батальйону і командиром зведеної роти 65-ї окремої механізованої бригади. Неодноразово брав у полон ворожих солдатів. Не боявся небезпечних завдань.
23 березня цього року «Тор», як і багато разів до цього, попередив Олександру, що йде на завдання. Обіцяв подзвонити ввечері. Але дружина так і не почула його голос. То була жахлива безсонна ніч для жінки. А коли вранці її набрав товариш чоловіка і повідомив, що Макса вже немає, плакали і кричали від невимовного болю вже разом.
Олександрі пізніше розповіли, що разом із побратимами він виконував завдання із зачистки вулиці у селі Роботине від ворожої ДРГ. Це успішно зробили. Хоч виходили під щільним вогнем ворога, Тор запропонував також підірвати перекриття у зруйнованій школі, де зазвичай ховалися ворожі штурмовики. Там його з бійцем на позивний Кірпіч і накрила міна. Побратима вдалось врятувати, а Максим отримав несумісні з життям поранення…
«Останнє, про що він попросив – води і шоколадку», – розповіли дружині про останні слова «Тора» побратими, котрим пощастило вижити на тому завданні.
На похорон Улянку не взяли. Але мама пообіцяла все розповісти дівчинці пізніше. І стримала обіцянку. Донечка багато розпитувала і про війну, і про ворогів, і про те, чому вони вбили її татка, і щиро, не по-дитячому плакала.
«Через три дні після похорону вона попросила відвести її на могилу Макса, – каже Олександра. – Сама вибрала квіти та понесла їх татові. І показала портрету свою нову іграшку… Відтоді я беру її з собою на кладовище лише коли просить. Бо почала багато плакати, погано спала вночі, кричала, зривалася… Інколи візьме якусь іграшку, колись подаровану татом, – і в сльози. А якось каже: «Мамо, я не пам’ятаю тата». І такий розпач охоплює, так боляче стає і їй, і мені… Хоча часто переглядаємо наші фото, донечка ще надто маленька, щоб зберегти у пам’яті обриси найріднішої людини».
Щоразу перед сном Олександра просить Макса, щоб наснився. Щоб хоч так побачитися та перекинутися словом, чи вхопити поглядом коханого… Лише двічі приходив уві сні: на своє день народження та впереддень відкриття пам’ятної дошки на фасаді його рідної школи.
За мужність та відданість рідній країні, за виконання поставлених завдань на полі бою Максим Отінов удостоєний багатьох нагород. Серед них: почесна відзнака «За досягнення у військовій службі», нагрудні знаки «Золотий хрест» Головнокомандувача ЗСУ, «Честь і Слава» ІІ ступеня, «Козацький хрест – За бойові заслуги», медалі «Захисник Рідної землі», «Учасник бойових дій». А 23 серпня 2024 року Президент України підписав Указ про присвоєння Отінову Максиму Леонідовичу високого звання – Герой України. Петицію створили побратими.
Поховали Захисника на Алеї Слави у рідному Волочиську. Йому назавжди залишиться 33 роки…
На жаль, йому не судилося здійснити свою мрію – разом з дружиною відвідати Ріо-де-Жанейро у Бразилії. Також у небуття канули й плани продовжувати військову службу після Перемоги України. Військова справа, як виявилося, була Максимові до душі. Він знайшов себе у цьому ремеслі. Проте воно стало фатальним для нього.
