Володимир Кривоносюк мріяв виховувати сина, тепер оберігає його з неба. Фото: з сімейного архіву
Тільки той вже дивився з небес…
«Мамо, привітай мене! І я тебе вітаю! Ти скоро станеш бабусею», – у трубці лунав неймовірно щасливий синів голос. Боєць телефонував матері, щойно дізнавшись доленосну звістку від коханої.
«І в цю мить у моїй голові лунає дивний голос: «Одного дам, а іншого заберу», – зізнається 59-річна Зоя Кривоносюк із Дунаївців. – Мене ніби струмом ударило. Одразу прогнала від себе погані думки, бо син забороняв мені плакати чи думати про погане, стверджував, що він це відчуває і йому так важко. Наполягав, щоб лише молилася. А я й молилася: щоднини, щогодини, щомиті – відколи Володя таки впросився у військкоматі боронити країну. Молилася і коли проходив відповідне навчання у Кам’янці-Подільському, і коли у складі 95-ої окремої десантно-штурмової бригади перебував на Житомирщині, розбирав страшні руйновища на Харківщині… І коли не казав, де. Бо беріг. Дуже беріг.
Мати з сином були дуже близькі
«Сину, скажи правду, де ти? Я ж чую, як страшно бахкає», – просила його в телефонних розмовах. «То салюти, мамо», – заспокоював. Аж згодом дізналася, що він у Слов’янську. «Ми часто спілкувалися по відеозв’язку, – розповідає ненька. – Я бачила, як день за днем війна змінює мою дитину. Він став геть іншим. Тож й уявити годі, скільки йому довелося звідати.
Чоловік був напрочуд щирим і позитивним
Часом я таки вимолювала розповісти мені хоч дещицю. Він зняв мені відео долини й сумно витиснув з себе, що там багато наших хлопців загинуло. А якось навіть попрощався зі мною. Написав, що їх взяли в кільце, що навряд чи уже вдасться вибратися: «У полон я не здамся, рідна. Ліпше – смерть. Ти вибач мені, якщо щось я не так чи вчинив, чи сказав». Вимолила тоді у Всевишнього.
1 липня говорили по відеозв’язку. Син так мене розглядав, вперше неймовірно пронизливим і прискіпливим поглядом зазирав аж в самісіньку душу. Я запитала, чому він так мене роздивляється. «Ти ж моя мама», – відповів. 3 липня об 11.11 прийшло повідомлення. Як завжди написав, що все добре, щоб не хвилювалася. А о другій годині 22 хвилини зупинився годинник, хоч батарейки лиш поміняла. І от як той годинник відчув? А мені, знаєте, чомусь стало так легко-легко. Я була переконана, що у сина все добре. Я знала, що кілька днів не буде зв’язку. Бо він завжди про це попереджав. 5 липня набрала донька. Від почутого обрушився світ. А потім все – як у тумані, як у чужому жахливому кіно».
Гордість може боліти. Нестерпно. Це коли в дужках пишуть “посмертно”
37-річний дунаївчанин, десантник Володимир Кривоносюк загинув 3 липня 2022 року поблизу села Мирне на Донеччині, виконуючи бойове завдання.
Володя, найстарший з трьох дітей у родині, змалку привчений до праці. А з підліткового віку заробляв на сякі-такі витрати: справжній з пелюшок чоловік прагнув бути незалежним від батьків. «Про Володю я можу розповідати годинами, – ніяк не вгамує нестримні пекучі сльози виснажена горем жінка. – Це така світла і сонячна дитина. Справжній добряк. Він завжди приходив на допомогу тим, хто потребував. Останню сорочку міг зняти з себе. Мав дуже багато друзів, бо дійсно умів дружити. Захоплювався спортом. У нього були золоті руки: усе на світі вмів робити. Полюбляв тішити рідних сюрпризами: несподіваними приїздами, подарунками, квітами».
Бабуся принесла онука до сина
По закінченні Балинського вищого професійного училища юнак подався до столиці. Працював у компанії, яка займалася доставкою будівельних матеріалів. «Робили з бригадою ремонти з нуля і до фінішу. Багатьох друзів із Дунаївців перетягнув до себе у команду», – розповідає мама. З обраницею Ларисою у Києві винаймали квартиру.
…11 березня 2022-го з котом Баксом за пазухою Володимир приїхав до рідного містечка. Дружина ж на той момент була у батьків на Київщині. Про те, що йому на завтра з речами до військкомату, сказав неньці в останній момент. Не розповідав і про те, що ходив він туди вже не вперше. Просився. Казали чекати дзвінка. «Ти ж навіть в армії не був за станом здоров’я, – вмовляла-плакала. – Ти ж зброї тримати не вмієш, сину». «Я мушу, мамо. Я не допущу, щоб ті виродки прийшли сюди й знущалися з моїх рідних, з тебе», – констатував.
…На дев’ятий день після загибелі син прийшов у неньчин сон. «Розкажи мені, рідний, де боліло у тебе», – попрохала його. Він показав від вуха, по шиї і аж до живота. Розповів, що спочатку боліло нестерпно, затим легше, а тепер йому вже не боляче і у нього все добре. А на 40-ий день такий гарний наснився. Щасливий. У вишуканому білому костюмі. По прозорій-прозорій воді йшов вперед. Мама його гукала, тільки він її не чув.
«Він понад усе любив мій борщ, – плаче осиротіла ненька. – Я більше його не варю. Не можу. Болить. Нестерпно. Пекельно». Володимира ховали у закритій труні. Тож мама не бачила своєї кровинки мертвою. Розумом розуміє, що в аналізі ДНК помилки статися не могло. Впізнала жетон, що замовляла йому, який виніс працівник військкомату. Але серце так спрагло хоче вірити в диво. «Я на крилах летіла б, коли бачу когось зі статурою сина», – зізнається.
Кривоносюк Володимир,…4 вересня 2022-го, якраз на день народження Володимира, Лариса народила сина, якого батько так чекав. «Прийду з війни, – ділився з ненькою планами-мріями, – побудую великий будинок, щоб в комфорті зростав мій козак й щоб гостей уміщалось багато».
