За інформацією: Суспільне Хмельницький.
Одна із закинутих хат на хуторі, жовтень 2024, Хмельниччина. Суспільне Хмельницький
До 1971 року Пеньківці було селом з однією вулицею завдовжки кілометр. Після приєднання до населеного пункту Личівка, що на Хмельниччині, стало віддаленим хутором. Раніше там жили приблизно 700 людей, наразі — менш як 50. Якщо колись там працювали, зокрема, магазин, ясла, початкова школа, клуб, то зараз, щоб придбати продукти, потрібно подолати щонайменше два кілометри.
Про це Суспільне Хмельницький розповіла місцева жителька Надія Паруха.
За її словами, у кожній хаті жили великі сім’ї, у середньому — по 6-8 людей.
"На вулиці було 100 хат, залишилось понад 20. У дев’ятнадцятьох досі живуть місцеві. У дві хати приїжджають на дачний сезон. Є декілька будинків у нормальному стані, але там ніхто не живе, інші — напівзруйновані через те, що за ними ніхто не доглядає. Якщо раніше вулиця була густонаселена, на ній жили приблизно 700 людей різного віку: від наймолодшого до найстаршого, то зараз у нас живе десь до 50, більшість з яких — пенсіонери".
Надія Паруха розповіла, попри те, що населений пункт припинив існування як окрема адміністративна одиниця, серед місцевих назва за хутором так і закріпилась.
"За легендою на території Пеньковець ріс ліс, коли його вирубали, залишились одні пеньки. Потім там почали селитися люди, того місцевість назвали "Пеньківці", казали, що живуть там, де багато пеньків".
Жінка пригадала, раніше у Пеньківцях був колгосп. При ньому люди доглядали за худобою, яку вирощували, і працювали на полях.
"Був курник, телятник, корівник, свинарник, конюшня. На полях вирощували буряки, картоплю, кукурудзу. Я у підлітковому віці під час жнив подавала снопи на підводу. Тоді могла заробити 23-26 рублі, які витрачала на цукерки чи зошити".
За словами Надії Парухи, у Пеньківцях була кузня, у якій її дідусь працював ковалем.
"Наприклад, у майстерні робили вікна і двері. Також функціонували ясла, початкова школа, магазин, клуб. Зараз до найближчого магазину приблизно два кілометри, потрібно йти у Личівку. Дев'ятирічна школа, клуб і медпункту є у сусідньому селі Шмирки, за п’ять кілометрів від нас".
Жінка пригадала, коли ходила у школу, то електроенергії у Пеньківцях не було. Її провели 1970-х роках.
"На вечір ми запалювали гасову лампу. Пам’ятаю, скільки ночей при ній вчила уроки. Газ провели теж приблизно у 70-х роках минулого століття. А води не було довго. Тому люди копали криниці, наприклад, одну на декілька хат. Централізоване водопостачання з'явилось десь у 2020-х роках".
Надія Паруха розповіла, люди почали виїжджати з Пеньковець через відсутність роботи.
"Людей жило багато, а роботи для всіх не вистачало. У Хмельницькому масово відкривали заводи, тому вони туди й ринули. Хтось після закінчення школи їхав на навчання і теж вже не повертався".
За словами жінки, наразі більшість, хто проживає на хуторі, займається домашнім господарством. Доїхати до обласного центру можна рейсовим автобусом, який курсує щодня вранці й вечері.
