«Мені дуже імпонує підтримка, розуміння і довіра столичних колег», – каже Олена Паталаха. Фото: з архіву співрозмовниці
Вона відкрила у столиці стоматологічну клініку, у якій працюють теж переселенці.
Ця розповідь — про сильну і мужню жінку, якій через війну довелося залишити рідне місто, домівку, улюблену роботу, своє дітище — медичний центр, який створювала цеглинка за цеглинкою. Згодом дізналася, що окупанти зруйнували і будинок, і клініку. А ще вона — мати, яка пишається і водночас дуже-дуже хвилюється за сина, який нині у лавах ЗСУ. А також пишається двома донечками-студентками. Олена Паталаха – лікарка-стоматологиня, кандидатка медичних наук, викладачка Київського медичного університету, засновниця медичного центру «Естетик-центр» у Сєвєродонецьку та клініки «Estetic dental studio» у столиці. До повномасштабного вторгнення працювала завідувачкою кафедри стоматології Луганського державного медичного університету.
«Ми жили дуже добре, були щасливими, доки не прийшов «руський мір»
Олена Паталаха родом з Ужгорода. З червоним дипломом закінчила Ленінградський медичний інститут. Але після навчання, у 1991 році, повернулася в Україну. «Тоді на Луганщині не вистачало медичних працівників, – згадує Олена Валеріївна, – і я поїхала у Сєвєродонецьк. Працювала спершу у державному закладі, згодом – у приватних, проте мріяла про власну справу. І не просто мріяла, а робила впевнені кроки у створення власного сучасного медичного закладу». І 16 травня 2005 року «Естетик-центр» прийняв перших пацієнтів. А за десять днів, 26 травня, Олена народила свою третю дитину.
У медичному центрі надавали гінекологічні, дерматологічні, косметичні, хірургічні та стоматологічні послуги, робили ультразвукову діагностику. Щасливе мирне життя тривало до 2014 року. «Тоді, у 2014 році, наше місто було кілька місяців під окупацією, – згадує Олена Паталаха. – Ті місяці були жахливими. Назавжди у пам’яті закарбувався один день ще до окупації. Тоді ми, проукраїнськи налаштовані громадяни, вирішили вийти на мирну акцію з синьо-жовтими прапорцями і цим самим засвідчити, що Сєвєродонецьк – це Україна. Проте того дня у місто приїхало багато автобусів, які привезли незнайомців. Ми якраз були неподалік, тож чули їхні розмови: «Куда ідьом?» –перепитували вони один в одного. «Не знаю», – відповідали. Тоді на одній з центральних площ міста російські найманці зірвали і спалили наш прапор, а мирних демонстрантів побили. Після того окупанти зайшли у місто, всюди розвісили свої триколірні ганчірки. Ми ходили вулицями, не підводячи очей, щоб не бачити цього». Однак у 2014-му Сєвєродонецьк швидко звільнили. «Втомлені, але гарні, підтягнуті, у випрасуваному одязі заходили українські військові у місто і професійно виконували свою роботу, – згадує день визволення пані Олена. – Нам дуже хотілося одразу вибігти і обійняти їх усіх. Але ми розуміли, що вони виконують дуже важливі завдання і заважати їм не можна. Тому милувалися ними з вікон. А після звільнення усі вийшли на вулиці й площі, дякували нашим Захисникам і раділи». Проте навіть після звільнення міста військові дії велися неподалік, адже до лінії розмежування було усього 40 кілометрів.
«24 лютого 2022 року ми були на роботі, приймали пацієнтів, – згадує той фатальний для усіх українців день Олена. – Оскільки я ще завідувала кафедрою стоматології Луганського медичного університету, який перемістився з Луганська в Рубіжне, поїхала туди. Ми поскладали усі документи, позачиняли сейфи, позамикали кімнати. Ще не знали, що згодом у тій частині будинку вибухом повністю виб’є вікна, частково знесе дах. Тільки-но приїхали в Сєвєродонецьк, як почався шалений обстріл з літаків. Сказати, що було страшно, – нічого не сказати. Нас опановував просто тваринний жах, і з цим нічого не вдавалося зробити. Страшенні обстріли тривали щодня. У нас був підвал під кухнею, і коли починалися обстріли, ми туди просто усі сипалися. Там ховалися семеро: я з чоловіком та дітьми і сім’я нашої лікарки з Рубіжного».
Сєвєродонецький медичний центр зруйнований і пограбований.
Через тиждень життя у страху стало зрозуміло, що потрібно виїжджати. Спершу поїхали у Дніпро. «Ми думали, що нас так само швидко звільнять, як у 2014-му, – продовжує жінка. – Однак все виявилося набагато складніше. Тому прийняли рішення їхати до моїх батьків в Ужгород».
З нуля
В Ужгороді Олена влаштувалася на роботу, почала приймати пацієнтів і продовжувала викладати онлайн. «Ми із собою нічого не взяли, думали, що їдемо ненадовго, – каже вона. – Вже в Ужгороді прийшло розуміння того, що ми втратили все – будинок, клініку… Дехто повертався за речами, ми ж не наважилися, адже місто було окуповане. А на початку літа 2022 року отримали відео і фото, що наш будинок вже без даху. Клініка була в центрі міста, на першому поверсі звичайної п’ятиповерхівки. Той будинок згорів від п’ятого до другого поверху повністю. Перший поверх, де була клініка, залишився, але без вікон, дверей і навіть без частини стіни. Звідти винесли все: усі двері зняли просто «з м’ясом», вирвали розетки, вимикачі, винесли меблі, обладнання, позрізали усі світильники».
Олена Валеріївна надіслала резюме в Ужгородський та Київський медичні університети. «У мене є те, що, як кажуть, за плечима не носити – знання і досвід, – каже пані Олена. – Тому прагнула працювати і як викладач, і як практикуючий лікар, хотіла відродити свою клініку, нехай і в іншому місті». Перший відгук отримала зі столиці. Переїхала в Київ, почала викладати в Київському медичному університеті. І ще більше року майже щовихідних їздила в Ужгород, лікувала пацієнтів.
Паралельно працювала над створенням клініки вже у столиці. І клініка «Estetic dental studio» запрацювала. Дизайн виконала старша донька Олени, яка навчається у Київському національному університеті будівництва і архітектури, це її перший проєкт, втілений у життя. Працюють у клініці зокрема і переселенці, серед них – колишні працівники Сєвєродонецького медичного центру. «Пацієнтами нашого медзакладу є також і внутрішньо переміщені особи, – каже пані Олена. – Надаємо повний спектр стоматологічних послуг. А ще мені дуже імпонує підтримка, розуміння і довіра столичних колег. Саме це змушує рухатися далі, підтримує морально».
Сьогодні син Олени служить у ЗСУ, старша донька продовжує навчання у виші. Молодша ж планує бути лікарем, як мама, зараз навчається в Чехії, про що мріяла ще з восьмого класу. Вона вже підтвердила свій шкільний атестат. «Я дуже пишаюся своїми дітьми, – каже Олена Паталаха. – Водночас дуже за них хвилююся, адже найважливіше для мене – саме вони. Коли мова зайшла про те, що робити після нашої Перемоги, мої діти сказали: їхати додому і все відновлювати. І ми віримо, що саме так і буде».
Читайте також – «Мене тримають сади, які заклала вдома…»: історія сім’ї з Донеччини
