За інформацією: Суспільне Хмельницький.
Світлана Свідерська на одній з акцій у Європі, коли чекала свого сина з полону. Фото: Facebook/Світлана Свідерська
"Поки ти не прийдеш – я тримаю небо" — це проєкт, який реалізовує Благодійний фонд "Позитивні жінки Хмельницький". Його мета — підтримати матерів і дружин, чиї рідні в полоні або зникли безвісти.
Про проєкт в етері Українського Радіо Хмельницького розповіли директорка Благодійного фонду Олена Пилипюк та мати звільненого з полону азовця Світлана Свідерська-Лоб.
Світлано, саме ви стали ініціаторкою. Розкажіть свою історію, як вона вплинула на ідею цього проєкту?
Я — мати звільненого з полону військовослужбовця полку "Азов", який разом зі своїми побратимами 86 днів героїчно тримали оборону Маріуполя. У травні 2022 року він за наказом командира з побратимами вийшов у почесний полон. Мій син провів у полоні два з половиною роки. Дехто з його побратимів перебуває в неволі й досі — вже четвертий рік. І коли син повернувся, я відчула, що сили мене залишають: я постійно була в стресі, в русі, в пошуку. Ми з громадською організацією "Тепло рідних сердець", благодійною організацією "Захист — об'єднання волонтерів" і в Хмельницькому, і за кордоном організовували мирні акції. Їх запровадили саме родини бійців гарнізону Маріуполь. Однак через статус депутатки місцевої ради мене не випускали з країни, тому я склала повноваження, щоб мати змогу представляти інтереси свого сина та інших родин за кордоном. Я брала участь у міжнародних акціях у Любліні, Кракові, а також у саміті у Швейцарії. Після повернення сина я зрозуміла, що боротьба мусить тривати. Я пройшла курс в Академії жіночого лідерства і вирішила започаткувати проєкт, спрямований на підтримку жінок сільської місцевості, які часто залишаються без підтримки. У Гвардійській територіальній громаді, де я проживаю, є 26 родин, чиї рідні в полоні або зникли безвісти.
Щодо вашого сина, він був на реабілітації. Як зараз він себе почуває?
Реабілітація вже закінчилась. Син був у відпустці за станом здоров'я. Відповідно до рішення ВЛК придатний до служби. Сьогодні він вже в строю, повернувся у свою частину, де і далі буде приходити військову службу. Пропонувала сину цивільні професії, але він сказав, що допоки війна, він себе на цивільній роботі не бачить.
Олено, повернімося до самого проєкту "Поки ти не прийдеш, я тримаю небо". Що саме він передбачає?
Проєкт реалізується в межах ініціативи "Жінки. Мир. Безпека: діємо разом", яку впроваджує Український Жіночий Фонд за підтримки уряду Об'єднаного Королівства Великої Британії та Північної Ірландії. В рамках проєкту ми хочемо провести ресурсні зустрічі з арттерапевткою, з психологинею, також під час круглих столів ми будемо говорити про проблеми, з якими стикаються жінки, чиї рідні в полоні або вважаються зниклими безвісти.
Чому ви зробили акцент саме на жінках із сільської місцевості?
Тому що жінки, які проживають в містах, мають більше інструментів для своєї самозарядності та для того, щоб знайти якийсь вихід, проконсультуватися з юристкою чи з психологинею. А жінки сільської місцевості не завжди знають, куди звернутися, як написати звернення, як оформити документи чи де отримати психологічну допомогу. Саме тому ми зосередилися на них.
Проєкт уже стартував, а як довго він триватиме?
Триватиме він орієнтовно чотири місяці, тож маємо обмежений час — до вересня. Ми структурували роботу, поділивши проєкт на кілька ключових етапів. Перший із них — це ресурсні зустрічі з дружинами. Наступний етап — зустрічі з матерями. До участі в проєкті плануємо залучити найкращих фахівців, щоб почути про основні виклики, з якими стикаються учасниці.
Як самі жінки сприймають цей проєкт? Чи всі згодні долучитися?
Так, ми маємо невеличкі проблеми. У сільських жінок — господарство. Вони не звикли ставити себе на перше місце. Але ми працюємо з психологами, пояснюємо, наскільки важливо мати ресурс, відновлювати себе. Якщо не вистачатиме учасниць — долучатимемо жінок із сусідніх громад.
Коли стартує перший ресурсний захід?
З середини червня ми плануємо перший заїзд у санаторій для дружин, які чекають своїх чоловіків з полону або мають статус безвісти зниклих. У межах проєкту передбачено різноманітні активності: заняття з нейрографіки, малювання, ароматерапія. Також плануються майстер-класи з виготовлення ляльок-мотанок. Ми хочемо, щоб кожна жінка в процесі створення вкладала у ляльку свої позитивні думки та емоції — таким чином лялька слугуватиме особистим оберегом, також передбачені психологічні сесії і процедури з відновлення фізичного стану здоров'я. Захід триватиме чотири-п'ять днів.
Чому розділили жінок на групи — матерів і дружин?
Тому що вони мають різний досвід горювання. У дружин часто є діти, яким треба пояснювати ситуацію: "Де мій тато? І чому не повертається? Чому не приїжджає? Чому не виходить на зв'язок?". Тому таких жінок ми поділили, для деяких буде більше психологічної допомоги. Для інших — правової.
Який вік жінок-учасниць?
Переважно — від 28 до 45 років. Усі вони потребують підтримки. Думаємо, що наші учасниці отримують елементарні інструменти самодопомоги, ми допоможемо їм не зламатися, впоратися зі своїми психологічними проблемами.
Зараз цей проєкт реалізується у Гвардійській громаді, чи плануєте його масштабувати?
Так, хотілось би масштабувати. Подивимося, як воно піде у нас у Гвардійській громаді. Зважимо плюси-мінуси нашої роботи. І хотілось би прописати ще такі проєкти і в Хмельницькій, Летичівській та Старокостянтинівській громадах.
Авторка: Інна Ніколаєва
