За інформацією: Суспільне Хмельницький.
Дружина та донька полеглого воїна на місці його загибелі. Суспільне Хмельницький
Едуард Садомський "Прапор" родом з Ярмолинеччини Хмельницької області. 25 лютого 2022 року чоловік добровільно долучився до війська у складі 3 окремої танкової бригади. 4 квітня разом з побратими пішли на бойове завдання, коли поверталися підірвалися на протитанковій міні поблизу села Ізюм Харківської області.
Про це Суспільному розповіла його донька Богдана Садомська.
Розкажи про тата, який він був?
Тато був строгим, але в міру. Нам багато всього дозволяли, але при тому я чітко розуміла де межа. Мені вистачало його погляду, щоб я зрозуміла це "ок", а це "не ок". А вже коли я стала старшою, то ми перейшли в дуже дружні стосунки, ще ближчі. Коли він почав мене сприймати, як дорослу, ми почали більше радитись, він мені більше розповідав, у нас вже були якісь секрети від мами.
Пригадай історію, яка його б найчіткіше охарактеризувала
Він дуже любив собак. Якогось разу він мені каже: "Мені хаскі пропонували, але я відмовився". Я тоді обурилася: "В сенсі, чому? Це ж хаскі — це ж мрія". Тато пояснював: "Ну, бо це мисливець, йому треба увага". Мені тоді стало дуже шкода, а через якийсь період він мені каже: "Поїхали, щось покажу". А там цей хаскі. Він його таки взяв. Я, правда, не знаю того чи іншого, але хаскі він взяв. Питає: "Як назвемо?". Кажу: "Граф". "Буде Лорд", — відповідає.
Історій у нас дуже багато. Я часто згадую, як він вчив нас стріляти, бо в мене досі шрам залишився. Каже: “Маю нову гвинтівку, хочеш спробувати?”. Я відповідаю: “Ну звісно”. “Але давай я тобі заряжду”. Відповідаю: "Та я сама заряджу. Тато пояснює: "Ти не зарядиш, там затвор зайде". Я кажу: “Зараджу!”. Він розумів, що сперечатися немає сенсу. Поставила я патрон, закриваючи його, я прищепила шкіру між великим і вказівним пальцем. Воно мені відкусило прямо шматок шкіри і кров ллється просто по всьому. Я вистрілюю і лише після того показую йому руку. Тоді я вже зрозуміла чому він казав, що зброя "заїдає", але що вже було робити. Він уже возив мені присипки.
Якою була ваша остання зустріч?
Мені здається, що це було 28 лютого. Ми дуже довго стояли на блокпосту на виїзді з міста. Він там чергував. Дуже довго стояли. Була величезна черга і він постійно дзвонив: "Розвертайтеся, не їдьте, вам буде запізно". Тобто, навіть в ці моменти він думав не про себе, не про те, що йому чогось треба, а про те, щоб нам було комфортно.
Зараз мене дуже тішить, що ми таки доїхали і я його востаннє обійняла. Просто в мене ніколи навіть думки не було, що він може не повернутися. Це була людина з якою нічого не може статися. У нього завжди все було добре. Ми коли підіймалися на Хом'як, у нього була перемотана щиколотка, але він вийшов туди першим за мене. Мама з малою лишилися на полонині, вони на гору не піднялися, а я заледве йшла за ним, він ще з мене насміхався, що "старушка, пішли".
Як ви зустріли повномасштабне вторгнення?
Я розуміла, що він піде. У мене навіть не було сумнівів. Ввечері, 24 лютого, він зізнався, що зранку йде у військомат. І він пішов. Мама не знала куди, а я не сказала. Моментами мене гризе, що я не сказала, а з іншого боку, якби він знав, що я розкажу, то він би мені не сказав. У нас була якась така базова безумовна довіра.
Коли він повернувся, сказав: “У мене є 5 хвилин на збори”. Поки він не бачив, я йому в гаманець поклала іконку. А гаманець я йому подарувала, напевно, на день народження. Він зі шкіри. Там з одного боку гравіювання “ніхто крім нас” з парашутом, а з іншого — “найкращому татусеві”. Всередину я туди сховала іконку.
Якою була ваша остання розмова?
Тато загинув у понеділок. Напередодні, в суботу, ми їхали в село й прибирали в тата. І мені якось так дико було там бути без тата. І в цей момент я підсвідомо відчула, що його немає поруч. Тобто не фізично, а що його немає. І мені стало так порожньо, але я навіть не зауважила тоді. Думала, просто я не звикла без нього тут бути.
І він в ту суботу дуже часто дзвонив. Він весь день дзвонив. Хоча він не дуже балакучий, він більш дієвий. А це він дзвонив: "Як у вас справи? Що робите?". Ми з мамою вже починали віджартовуватись, що йому сумно там. В понеділок зранку він теж ще набрав. Я запитала, як він, а він відповів: "Все добре. Поки що". Вперше таке було, зазвичай в нього завжди все було добре. Він сказав, що ввечері відзвониться. І він не набрав ввечері.
Богдана Садомська на місці загибелі батька, квітень 2025, Харківщина. Суспільне Хмельницький/Анастасія Сбродова
Чому для тебе було важливо поїхати у місце, де тато загинув?
Я не розуміла до кінця для чого. Я, напевно, хотіла побачити і відчути, що він бачив востаннє. В дорозі я думала: “Можливо, я побачу місце загибелі і це мені дозволить усвідомити невідворотність втрати і я зрозумію, що тут все, кінець. Бо минуло три роки, а відчуття невідворотності, того, що це назавжди так і не сталося.
Дорогою туди, я була сконцентрована на організаційних моментах, я не до кінця усвідомлювала, що має відбутися. Я переймалася, щоб всі добре доїхали, щоб хлопці приїхали, щоб не зірватися там, не заістерити. А після — уже стало важче, коли ти розумієш: "Все. Зробили, можна видихнути", а видихнути нема як, бо ти навіть не вдихнула фактично. Тобто, просто порожньо…
Едуард Садомський більше 20 років орендував ставок у якому розводив рибу. За словами Богдани, її тато любив проводити час біля водойми, це було його хобі й професія.
Залишки від автівки, якою “Прапор” наїхав на міну, квітень 2025, Харківщина. Суспільне Хмельницький/Анастасія Сбродова
Машина, в якій поверталися із завдання Едуард з побратимами, наїхала на протитанкову міну. Загинув Едуар біля ставу на Харківщині, за 1040 кілометрів від свого.
Щось змінилося в тобі після того, як побувала у місці де тато загинув?
Я не знаю на скільки це адекватно, напевно, людям в такі моменти дуже боляче, а мені в той момент було дуже-дуже порожньо. Я взагалі нічого не відчувала, я нічого не розуміла. Просто якось так поступово почало доходити — став…Я просто була переконана, що він повернеться. Не знаю, я жодного разу не вагалась, я жодного разу не подумала, що з ним може щось статися.
Рідні, друзі й побратими Едуарда на місці його загибелі встановили козацький хрест "Пантеон Героїв". На ньому є qr-код з інформацією про воїна. Богдана розповіла, для неї важливо поширювати памʼять про тата, щоб згадували не лише близькі, а й місцеві жителі Харківщини.
Друг і побратим Едуарда встановлюють памʼятний хрест на місці, де він закинув, квітень 2025, Харківщина. Суспільне Хмельницький/Анастасія Сбродова
Богдано, ти під час поїздки на Ізюмщину, під час труднощів, спитала вголос: "Тато, де ти?”. Як часто ти ставиш таке питання і що тебе зазвичай спонукає до цього?
Ой, мене часто рве. Я просто характером у нього. Я дуже вперта, прямолінійна, різка. Мама — мʼякша, а я страшенно принципова і не завжди це мені на руку. Не завжди мене можуть в цьому зрозуміти, а він розумів. І мені супер, його не вистачає. Просто банально пожалітися на всіх… І все. Я їду до нього на могилу і дуже багато історій розповідаю. В яких я буваю спокійна, буває кричу: "Де мій тато?". Я фізично не справляюсь, я морально не справляюсь, я багато з чим не знаю, як дати собі раду. Я завжди розуміла, що в мене дивовижний тато, але тільки після його загиблі, я зрозуміла, що це насправді була дивовижна людина.
Він стільки всього встигав сам, що ми зараз ми всі в купі не встигаємо цього робити, ми не вміємо це нормально зробити. Коли я щось запитувала, він казав: "Ну, от тобі воно треба, я це зроблю". І я звикла до того, що мені не треба розуміти, як щось робиться, бо він це зробить. А зараз я капець скільки не розумію.
Останні роки він дуже любив слухати аудіокнижки. Він любив читати, але ще більше — слухати. І дуже любив «Графа Монте-Крісто». Він часто мені про це розказував. Якраз мало вийти 4-томне україномовне видання. Я купила повне видання в одній книзі вже коли він загинув. Я прийшла йому читати на могилу в день батька в червні.
З часом зʼявилося усвідомлення, що сталося?
Я не можу сказати, що усвідомлення є. Воно якось час від часу різко з’являється і потім стихає… От банально, я досі приїжджаю до Львова і думаю: "Так, треба подзвонити татові, що я вже є". А потім різко стає капець, як боляче. Ти розумієш, що немає кому подзвонити.
Він завжди за чимось гнався. Хотів, щоб ми ні в чому не знали потреби. Завжди мамі казав: “Я не мав, а вони будуть мати”. Він завжди хотів зробити якомога більше. Заробити якомога більше. Встигнути якомога більше. Можливо, тому він так і спішивши. Він насправді в житті так мало часу мав.
Останні роки він почав казати: "Нас не буде, а робота буде". То ми почали більше планувати, ми хотіли більше побачити, поїздити. За кілька днів до загибелі ми з ним згадували, що на Синевир не встигли поїхати. Він казав: "Приїду — поїдем". Так от ми поїхали уже без нього. Я дуже хотіла на 40 днів поїхати. Ми гуляли з малою біля озера, а вона мені каже: "Ти знаєш, імʼя Едуард означає воїн?". Не знала.
"Малою" Богдана називає свою меншу сестру Віталіну. Дівчині зараз 16 років. Вона теж розповіла про свої спогади з батьком.
Для мене він найкращий друг, якому розповідала всі таємниці, в якого просила порад. Інколи він був суворий, проте справедливий. Коли потрібно було зробити вибір, він мені завжди допомагав його робити. Коли нервувала по дрібницях, він мене заспокоював швидко.
Назавжди запамʼятаю, як колись, на нашому ставку він сказав, що заради мене дістане зірочку з неба. Також памʼятаю, як заробила погану оцінку з географії й розплакалась, бо не розуміла цього предмету. Тоді він прочитав зі мною за вечір весь підручник і я переписала контрольну на 12 балів. Досі географія мій улюблений предмет.
Леся Садомська з Едуардом пробули 24 роки в шлюбі. За її словами, планували з чоловіком подорожувати, а спільну старість бачили в будинку біля ставку, щоб був садок і онуки. Жінка теж розповіла свої спогади про коханого.
Чим Едуард цікавився, які були хобі?
Едік зростав без батька, бо він залишив їх з мамою, коли йому було три місяці. Напевно, тому він знав і вмів абсолютно все. Він вмів і будувати, і ремонтувати, і класти плитку, робити сантехніку, електрику. Він завжди працював на кількох роботах, він не розумів, як це — не працювати. Чоловічої роботи ми, дівчата, звісно, не робили, а от жіночу будь-яку він робив залюбки, тут теж не було такого, що йому не під силу. Він неймовірні закривав закрутки. Він міг сам розробити свиню і зробити з того страви. Дуже класно готував, він запікав неймовірне сало. Він знаходив в інтернеті різні рецепти і дуже тішився, що ми хвалимо його смаколики.
Біля хати, яка залишилася після смерті мами, він побудував альтанку. Він зробив там фонтанчик, він посадив дуже великий садок. Він зробив неймовірно класні клумби, квіти звозив з усіх усюди. Він посадив там безліч туй. Ці квіти починали квітнути з моменту сходження снігу і до пізніх заморозків, майже цілорічно. З тих квітів він декорував неймовірні букети, як роблять професійні флористи, і завжди нам ці букети привозив.
Він орендував ставок впродовж майже чверть століття, як народилася Богдана, він взяв його в оренду. Це була титанічна праця, яка дуже часто не мала успіху. То мор риби, то несприятливі погодні умови, але він не опускав рук і продовжував це розвивати.
А ще він дуже гарно вирізав з дерева всілякі вироби з металу, робив підсвічники, для каміну усе. Він постійно, просто постійно щось робив. Він був мега обдарованим.
Який був Едуард чоловіком і батьком?
Основним сенсом, вірніше, навіть не сенсом, а, власне, життям були для нього діти. Він в них розчинявся. Він діставав для них зірки з неба і все, що вони тільки хотіли. Всі їхні забаганки він завжди втілювалися в життя. Я пам'ятаю, коли ми привезли Богдану з пологового, він кілька ночей поспіль біля неї сидів, або лежав, спершись на одну руку, забираючи її від мене, бо казав, що ти можеш її задушити. І сам, щоб її не задушити, теж не спав. А потім він зрозумів, що ніхто її не задушить, все буде добре, то він її і купав, і пеленав, і переодягав, і так само Віталіну. Він був дуже турботливим і відповідальним.
Ми любили пити разом каву. Це був наш такий сімейний ритуал. Ми могли сісти в автівку і їхати кудись на каву. У нього була його улюблена кав'ярня у якій ми і зараз беремо каву і продовжуємо пити її з ним, щоправда, уже на могилі. Він завжди нам дарував парфуми, завжди. В нас була якась така традиція за замовчуванням. Парфуми йому дарували ми, а він дарував нам. Він знав вподобання кожної із нас. І коли він загинув, у кожної із нас залишилося по неповній баночці, подарованих ним, парфумів. Дівчата сказали: "Хай вони залишаться. Ми побризкаємось ними на весілля. Це буде татове благословення на наше весілля". Він завжди казав: "Я відфільтрую зятів". Я своїх дівчат віддам тільки в надійні руки.
А ще він дуже любив робити нам сюрпризи. Він не виказував запланованої покупки наперед ніколи. Колись ми з Богданою сказали, що ми будемо ходити в тренажерний зал. Приходимо наступного дня додому, а у нас вдома уже стоїть тренажер.
Він знав, що я дуже любила "Bounty". І завжди, коли заїжджали на заправку, не було такого, щоб він вийшов звідти без "Bounty". Тривалий час у мене в кожній сумці були, подаровані ним, "Bounty".
Він дуже-дуже нас оберігав.
Коли Едуард вирішив піти на війну чи радився з вами? Чи було очікувано, що він не зможе по-іншому?
Я розуміла, що він піде на війну, бо я знала його. Він дуже гордився своєю приналежністю до десантників, бо свого часу він проходив службу в десантних військах. Завжди наголошував, що десантників колишніх не буває. 24 лютого ми з ним обоє підписали доручення, щоб моя хрещена забрала Віталіну за кордон. Ми пробували просити їхати Богдану, але ми розуміли, що вона не поїде.
Коли ми Віталіну відвезли і їхали додому, мене дуже душили сльози і він сказав: "Ти хочеш плакати, то плач. Не стримуйся". А я спитала: "Ти ж не підеш?". Він промовчав. На другий ранок, 25 лютого, він почав збиратися. Я запитала: "Ти куди?" Він сказав: "На роботу". Повернувся не швидко. В військоматах тоді була черга, це я вже тепер розумію. Дістав наплічник і сказав: "У мене 5 хвилин". І я вперше в житті стала перед ним навколішки, обійняла за ноги і почала просити: "Не йди". Він підняв мене, посидів на дивані і сказав: "Я мушу".
Ваш чоловік був розвідником, як часто вдавалося спілкуватися, коли він був на війні?
Коли він вже сказав, що він на Ізюмщині, він розумів, що ми будемо хвилюватися, а це для нього було неприпустимо, то він старався щоднини виходити на зв'язок. Зазвичай це була 6-7 ранку. Якщо траплялася нагода, то міг ще подзвонити і ввечері. І того дня він подзвонив також.
Він заборонив нам казати Віталіні, де він. Він все ще залишався у Ярмолинцях. Він з нею переписувався у "Viber" і запевняв, що все буде добре, треба тільки трішки потерпіти. Того дня він нас набрав і запитав: "У вас все добре?" ми кажемо: "Так, а в тебе?" Він сказав: "В мене теж". І вперше в житті додав: “Поки що”.
Я цілий вечір писала йому у "Viber" повідомлення: "Ти обіцяв подзвонити, чому ти не дзвониш?. Ти що нас обманув?" Але ці повідомлення залишились не переглянутими. Зранку він також не подзвонив. Я пішла на роботу, але було дуже тривожно. Хоча будь-які думки я завжди старалася від себе гнати.
Дружина та побратим Едуарда зустрілися на місці його загибелі, квітень 2025, Харківщина. Суспільне Хмельницький/Анастасія Сбродова
Як ви дізналися, що чоловік загинув?
За тиждень, напевно, до загибелі мені постійно снилась площа і прапор, площа і прапор. Я тоді подумала, це щось це неможливе, це я себе накручую, у нас вже давно не хоронять з площі. А 5 квітня, ми ще тоді не знали, я була на роботі. Я дзвонила всім. Казали, що все нормально, хлопці по три дні можуть не виходити на зв'язок, там немає зв'язку, все буде добре. Та колеги бачили, що я себе в купу не зберу, мене вже трусило і мені було зовсім зле. Вони мені сказали йти додому, або в церкву. Я набрала брата, щоб завіз мене додому.
Він привіз мене, зайшов зі мною в хату, мав вже виходити і раптом незнайомий номер. Я взяла слухавку, запитали чи я вдома, я сказала: "Так". А ви хто?. Він сказав: "Я представник військкомату. Відкрийте, будь ласка". Я питаю: "Навіщо?". Він сказав: "Я хочу вам дати документи". Я сказала: "Мені не треба".
В коридор вийшов брат, сказав мені залишатися в хаті. Ми вже зрозуміли, звісно, що відбувається. Я вийшла, він стояв в коридорі, документ уже був в брата. Я спитала його: "Він живий?". А він дивився і мовчав. В нього теж були повні очі сліз, але він мовчав. Я почала опускатися навколішки і просити: "Будь ласка, скажіть, що він живий". Я почала дуже кричати, прибігла сусідка, принесла заспокійливе. Почали сходитися куми, рідні, друзі, таблетки, уколи, фото, хліб…
Як ви повідомили донькам?
Богдана тоді працювала на Суспільному, її привіз мій інший двоюрідний брат додому. Віталіна була в Болгарії. Нелогічно і недоцільно було їй сказати, тому що треба було, щоб вона здолала дорогу сюди. Її звідти привезли. Ми просили всіх, щоб не поширювали в соцмережах, щоб вона не дізналась завчасно, але вона, відчуваючи, дзвонила раз-по-раз і питала: "Чому тато не на зв'язку? Чому тато мені не відписує?". Ми її говорили, що в хлопців немає зв'язку, таке буває. Вона почала: "Чому ви мене обманюєте? Мені приснилось, що тато поранений. Я купила татові футболку його улюбленого кольору, як ти думаєш, йому сподобається?". Ту футболку ми поклали в труну.
Потім ми чекали, щоб його привезли. Він ночував вдома в селі, в тій хаті, яку він постійно облагороджував. Він казав, що там будемо збиратися, смажити шашлик, але за життя його чогось того часу на шашлик завжди бракувало.
А потім в Ярмолинцях на площі було прощання і там був той прапор. Я дуже мало моментів пам'ятаю з прощання. Напевно ліки якийсь ступор зробили. Але той прапор зі сну він був там в Ярмолинцях. Потім хлопці передали його наплічник з фронту. Там всі його речі, які ним пахнуть, вони досі ним пахнуть. Ми не вірили, ми розуміли, що він не міг загинути, бо він не міг нас лишити. Він дуже нас оберігав. Він не міг нас залишити без себе. І ми продовжували його чекати.
Його не вистачає в кожному моменті, в кожному епізоді. Тривалий час ми бралися за телефон після кожної події, аби йому подзвонити. Тоді холодним окропом обдало — а нема кому дзвонити. Ввечері, коли він повертався додому, він мені писав на "Viber": "Що купити?" і я йому писала список. Я досі, коли мені треба щось купити, пишу у "Viber йому". Просто сама потім це перечитую і купую.
Леся Садомська тримає в руках залишки від автомобіля в якому загинув її чоловік, квітень 2025, Харківщина. Суспільне Хмельницький/Анастасія Сбродова
Чому для вас було важливо поїхати у місце, де чоловік загинув?
Оця поїздка на місце, де це все відбулося, вона обірвала ту хитку, хворобливу надію на його повернення. Вона відрізала все по живому. Це дуже страшно і дуже важко.
Ми бачили тіло, ми розуміли, що це він, ми його впізнали, але десь далеко в душі, в серці ми вірили, що ми може помилилися. Таке буває. Люди здатні помилятися, а Господь здатен творити дива і тому дуже-дуже довго хотілося і досі хочеться вірити в це диво.
І з тієї поїздки єдине, що дало відчуття відносного полегшення – це те, що хлопці сказали, що він згинув миттєво. Отже його не боліло.
Леся та Богдана Садомські біля хреста в памʼять про Едуарда Садомського, квітень 2025, Харківщина. Суспільне Хмельницький/Анастасія Сбродова
