Прикриваючи собою хлопців, давши їм можливість відійти, Володимир Синьків загинув. Фото: З сімейного архіву
Він знав, що до Збройних сил його не візьмуть, тому записався добровольцем, згадують рідні.
Старший солдат 4-го батальйону Добровольчого українського корпусу «Правий сектор» Володимир Синьків загинув 8 квітня 2022 року на Ізюмському напрямку. Йому було лише 24 роки…
Все дитинство Володимира промайнуло в рідному селі Микуличин, що на Івано-Франківщині. Він ріс серед чудової природи українських Карпат, в оточенні гір, які полюбив усією душею. А також він дуже захоплювався історією. Знав багато легенд, оповідок. Починаючи з 17 років, щоліта водив відпочивальників у гори на екскурсію. На той час він вже добре знав всі вершини довкола села, та й не тільки.
«Після сьомого класу син вступив до Прикарпатського військово-спортивного ліцею, розташованого в Надвірній, – каже мати Галина Івасюк. – Після його закінчення пішов здобувати фах програміста в Університет Короля Данила, що в Івано-Франківську. Але після другого курсу, нічого нам не сказавши, підписав контракт із ЗСУ».
Володимир закінчив військово-спортивний ліцей у Надвірній. Фото: з сімейного архіву.
Свій вчинок хлопець пояснив тим, що не міг залишатися осторонь оборони держави. «Хто, як не я?» – таким було його життєве кредо. Володя добре пам’ятав події на Майдані. Тоді15-річний юнак бачив, як його батьки активно долучалися до боротьби зі злочинним режимом тодішньої влади.
«Ми завжди приймали його позицію, – запевняє мама. – Лише просили берегти себе і хлопців. Володя мало коли щось у нас просив. Проте у вересні 2018-го звернувся по допомогу – йому потрібен був бронежилет. Звісно, дістали. А вже у листопаді вирушив на схід: Лисичанськ, Новотошківка… Служив у 108-му батальйоні 10-ї гірсько-штурмової бригади». 9 лютого 2019 року на Луганщині Володимир отримав поранення. Тоді його рятувала відома бойова медикиня «Тайра». Гелікоптером його переправили до Харкова.
«Я ніколи не забуду її слова до нашої дитини: «Сину, запам’ятай – ти повинен жити. Я твоїй матері в очі не подивлюся…» Дякувати Богові та «Тайрі», іншим лікарям, Володимир вижив. Я провідувала його в Харкові, на кілька днів заїхав додому… Але довго лікуватися не міг. Казав, що там його хлопці, йому треба до них. І у березні вже був на передовій», – пригадує мати.
У січні 2022 року Володимира комісували за станом здоров’я. Через поранення він майже не бачив на одне око та майже не чув на одне вухо.
«Трохи більше місяця Володя пробув удома, – каже Галина. – Аж тут – повномасштабне вторгнення. Син мені каже:
«Треба йти. Хто, як не я?» Пробували переконати, що і тут треба комусь бути… Проте першого березня він вийшов з дому зі словами: «Я – у справах. Зараз буду». А в обід зателефонував і сказав: «Мамо, ти мене зрозумієш і пробачиш. Не шукайте мене. Не змушуйте вертатися».
Володимир знав, що до ЗСУ через стан здоров’я його не візьмуть, тож поїхав до Івано-Франківська, у штаб Добровольчого українського корпусу «Правий сектор». Записався добровольцем. І вже через кілька днів був під Києвом. Пройшов Ірпінь, Бучу, Київ, Чернігівщину, Харківщину, врешті разом з побратимами опинився на Ізюмському напрямку.
8 квітня 2022 року, прикриваючи собою хлопців, давши їм можливість відійти, Володимир Синьків загинув.
Поховали Героя 14 квітня 2022 року в рідному селі.
Розбите материнське серце й досі не може змиритися з втратою найдорожчої у цілім світі людини. Але Галина, попри біль та розпач, знайшла в собі сили продовжити синову справу. Організувала свою родину для посильної допомоги підрозділу, в якому воював Володимир. Постійно на зв’язку з хлопцями. Ремонтують поламані машини, а також доставляють маскувальні сітки, обігрівачі, смаколики – все те, чого потребують бійці. У цій справі допомагають сім’ї друзі сина, волонтери, ліцей, в якому колись навчався Володя.
«Чим зможемо, тим допомагатимемо нашим Захисникам наближати Перемогу України, – каже Галина Івасюк. – У пам’ять про сина».
Родина Володимира Синьківа до другої річниці загибелі сина збирає кошти на евакуатор для перевезення автомобілів для 2-го стрілецького батальйону імені Тараса Бобанича 67 ОМБр і закликає небайдужих долучитися до цієї надважливої справи: Приват 5168752102011890. Номер картки моно 5375411215998431.
