За інформацією: Суспільне Хмельницький.
Софія Платт разом із командою волонтерів. Софія Платт
Софія Платт з Хмельницької області, нині живе в Німеччині, але з перших днів повномасштабного вторгнення разом із чоловіком допомагає Україні та захисникам.
Про це в етері Українського Радіо Хмельницького розповіла Софія Платт.
Ви вісім років живете за кордоном, але ваша особиста історія почалася на Хмельниччині.
Я народилася у селі Січинці Хмельницької області, нині це Кам'янець-Подільський район. Навчалася у Хмельницькому музичному училищі, нині коледжі. Все моє життя та навчання були пов’язані з музикою. Ще з першого курсу я мріяла вступити до навчального закладу в Німеччині — це було дитяче бажання побачити іншу країну та іншу культуру.
Упродовж усіх чотирьох років навчання в Хмельницькому я готувалася до вступу за кордон. Одразу після закінчення навчання, паралельно з дипломною роботою та випускними іспитами, я подавала документи до Німеччини. У результаті мене зарахували до музичної академії у місті Вісбаден.
Ще на першому курсі я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, і вже через півтора року ми одружилися. Деякий час ми жили неподалік міста Вормс, в Остгофені, звідки я їздила на навчання. З початком повномасштабної війни наше життя, хоч і за кордоном, теж змінилося: ми переїхали і вже близько року проживаємо у місті Вормс.
У соцмережах ви написали, що пам’ятаєте 24 лютого 2022 року до найменших дрібниць. З ваших слів, в цей день змінилося все, змінився кожен українець. Як саме війна вплинула на вас?
Я подорослішала і стала відповідальнішою. Раніше Україну сприймала як належне. З початком повномасштабної війни з’явилися нові відчуття — боротьби, сміливості та єдності.
24 лютого ми з чоловіком були в Україні. Я пам’ятаю, що в новинах постійно обговорювали, чи почне Путін війну, лунала дата 16 лютого. І саме в той час ми планували нашу поїздку в Україну. Думали: "Зачекаємо до 16-го. Якщо нічого не станеться — летимо". Коли ця дата минула спокійно, ми забронювали квитки і прилетіли до Києва. 21 чи 22 лютого ми вже були в Україні.
Привезли авто, медицину та передали хлопцям парамедикам, жовтень 2025 року. Софія Платт
Коли повернулися у Німеччину, чи важко було пояснювати своїм друзям — іноземцям, що відбувається в Україні?
Ми жили в містечку, де багато місцевих жителів були німцями, але вихідцями з Росії. Ще до повномасштабної війни я відчувала певну напруженість у спілкуванні з ними, а після її початку це відчуття лише загострилося.
З початку 2022 року ми працювали й за власні кошти регулярно допомагали Україні. Кожного разу, коли були вихідні або тривала відпустка, ми завантажували машину переважно медичними засобами, купували все самотужки й особисто везли гуманітарну допомогу в Україну.
Повертаючись із таких поїздок, ми потрапляли в інший світ. Можна сказати, що в нас була своя війна: ми постійно були на сторожі, вели дискусії, іноді виникали конфлікти, адже серед місцевих було багато людей із проросійською позицією. Через рік ми вирішили, що так далі жити неможливо, і переїхали до міста Вормс.
У Вормсі ви долучилися до фонду "Ukraine — Hilfe – Worms". Хто заснував цей фонд, і чим він вас зачепив?
Фонд створений не міською владою, а заснований німцем українського походження. Його батьки переїхали до Німеччини, коли він був дитиною, і він виріс уже тут. Він заснував фонд на початку повномасштабного вторгнення у 2022 році.
Ще до нашого переїзду я стежила в соцмережах за тим, хто з місцевих німців та українців активно допомагає Україні, і натрапила на цей фонд. Мені дуже сподобалося, що вони роблять і як комунікують із публікою, зокрема в соцмережах.
Коли ми переїхали до міста Вормс, вирішили дізнатися більше про їхню роботу: познайомилися із засновником фонду і відразу зрозуміли, що це наші люди — вони відстоюють ті ж принципи, що й ми, і роблять усе можливе для України. Так ми долучилися до фонду і досі працюємо разом із ними.
Яку саме допомогу надаєте Україні?
Наші основні напрямки допомоги — медицина та транспорт. Ми закуповуємо та передаємо автомобілі, які передусім використовують для евакуації цивільних із прифронтових територій. Також реалізуємо проєкти, пов’язані з транспортом для дитячих будинків та шкіл.
У Німеччині ми наголошуємо, що наша діяльність здебільшого спрямована на допомогу цивільним. Проте в Україні все настільки тісно переплетено, що більшість автомобілів, які ми купуємо та відправляємо, зрештою працюють безпосередньо на фронті, підтримуючи військових. Те ж саме стосується медичної допомоги: ми співпрацюємо з лікарнями по всій Україні, але намагаємося передавати медичне приладдя насамперед туди, де воно зараз найбільше потрібне.
Алекс вручає автівку для ГО “Бульдозер” (на Щиті). Софія Платт
Ви супроводжували "Героя на щиті". Як ви опинилися поруч із цією місією?
У мене двоюрідний брат волонтерить у громадській організації "Бульдозер". Він працює водієм і перевозить полеглих героїв "На Щиті. Ми, звісно, також багато допомагаємо їм транспортом і обслуговуємо їхні автівки.
Цього року у нас була волонтерська поїздка до України, під час якої ми знову переправляли конвой машин. Одна з них була для ГО "Бульдозер". Коли ми передали автівку, виявилося, що мій двоюрідний брат якраз мав рейс — перевозити полеглого захисника з одного міста до іншого. Ми вирішили поїхати з ним, оскільки були поруч і хотіли підтримати його. Він постійно робить це сам, а ми хотіли відчути і зрозуміти, що він переживає майже щодня.
Чи відчуваєте ви, що стало важче збирати допомогу? Які інструменти працюють найкраще, щоб іноземці не втрачали інтерес і підтримку?
У нас є дуже хороша знайома журналістка, яка працює на місцевому телебаченні. Вона ще з початку повномасштабного вторгнення підтримує нас, постійно запрошує на ефіри й не дає темі війни в Україні просто згаснути.
У нашій роботі багато що залежить від особистих зв’язків. Саме тому кожен член нашого фонду має власні контакти, які намагається залучити до спільної справи.
Але, на мою думку, основний фактор, який справді переконує німців на українському боці, — це якщо вони хоча б один раз приїдуть в Україну. Ми заохочуємо їх до поїздок: двічі-тричі на рік возимо конвої автівок і намагаємося залучати німців як водіїв або супроводжуючих.
Ще жодного разу не було випадку, щоб хтось приїхав і після цього сказав: "Ні, я більше нічого спільного з цим мати не хочу". Навпаки, люди надихалися, запалювалися і питали, як можуть допомогти ще раз.
Ви мрієте повернутись в Україну. Чи не змінилася ваша думка?
Ні, навіть цей план трохи просунувся вперед. Власне, через чотири місяці, на початку квітня, плануємо переїжджати до України. Ми шукали роботу, і чоловік декілька тижнів тому отримав пропозицію від роботодавця, якому не заважає, що він працюватиме дистанційно з України. Це стало вирішальним кроком для нашого переїзду.
Ми розглядаємо Львівську або Хмельницьку області. Розумію, що це нетипово — багато українців виїхали, але багато й залишаються, працюють, підтримують Україну і роблять усе можливе. Тому для мене питання "переїжджати чи не переїжджати" звучить так: а чому ні?
Авторка: Інна Ніколаєва.
