Віліна запевняє: “Страху вже немає, є величезне бажання рятувати наших хлопців”. Фото: Надане співрозмовницею
У свої 20 років дівчина вже врятувала життя десяткам пораненим українським Захисникам.
Хоча майже всі у родині Віліни мали стосунок до служби, дівчина вирішила, що неодмінно поїде з рідного Білопілля, що на Сумщині, здобувати фах фармацевта до Харкова. Їй дуже подобалося мати справу з різноманітними колбочками, реагентами, проводити досліди, знатися на ліках та вміти робити деякі з них. До того ж, зізналася Віліна, їй нарешті хотілося випурхнути з-під домашньої опіки та почати здобувати самостійний життєвий досвід.
«У коледжі вчилася за спеціалізацією «аналітика контролю якості хімічних лікарських сполук», – розповідає дівчина. – Навчання подобалося, у майбутньому можна було обрати різні напрямки роботи: і в аптеці, і на різних підприємствах, виробництвах, де були лабораторії. Коли закінчила коледж, мені було лише 17 років, тож ніде не могла влаштуватися. А вже як відсвяткувала 18-річчя і два місяці простажувалася в аптеці Білопілля, покликали на роботу в Суми».
Віліна працювала в аптеці, винаймала квартиру з колегою-подругою. 24 лютого 2022 року в дівчини був вихідний. Тож коли під ранок зателефонував тато і повідомив, що почалася війна, вона не повірила і крізь сон сказала, щоб дали поспати…
«А вже як через годину мене набрала мама, я остаточно прокинулася, – каже Віліна. – Встала, визирнула у вікно. Під будинком метушилися люди, було видно військову техніку… Зібрала у «тривожну валізку» деякі речі, документи. Разом з подружкою пішли в місто, щоб закупити продукти, зняти готівку. Але скрізь вже були величезні черги. Поки шукали, де менші, викликали на роботу. І відтоді – годинами на ногах. Люди брали ліки і собі, і сусідам, і родичам, і знайомим. Середній чек тоді був близько 10 тисяч гривень. Купували знеболювальні, ліки від температури та високого тиску,
серцеві препарати… Щоб закрити аптеку до комендантської години, потрібно було буквально випихувати людей на вулицю. А вранці під дверима знову вишикувалася величезна черга. За два-три тижні наші запаси скінчилися. Склад розташовувався у Харкові, а там тривали бойові дії. Тож новий товар не підвозили. Черги поменшали. Приходили лише за підгузками та тими ліками, які не користувалися великим попитом».
Отак два місяці без вихідних дівчата стояли на своєму аптечному посту, намагаючись хоч чимось допомогти сумчанам. Затим почали вже завозити медикаменти. Ситуація з ліками помалу стабілізовувалася. Якраз тоді Віліні запропонували переїхати на роботу до Харкова, бо в аптечній мережі не вистачало фармацевтів. Дівчина погодилася, тим більше, надавали житло.
«Я давно задумувалася над тим, щоб піти служити в ЗСУ, – зізнається дівчина. – У мене і тато, і мама, і вітчим – учасники АТО. На жаль, вітчим загинув під час обстрілу Білопілля. Але мене не хотіли брати через юний вік. Проте я не здавалася, і 25 квітня 2023 року таки почала служити санітаром-інструктором медичного пункту в 63-му окремому стрілецькому батальйоні, який на той час дислокувався на Чернігівщині. Вела прийом хворих, робила уколи, ставила крапельниці… Аж поки у жовтні наш батальйон не перекинули на Авдіївський напрямок».
Віліна Шатрюк розглядає можливість військової служби і після нашої Перемоги. Фото з архіву медикині.
Перед цим Віліна побувала вдома, бо отримала 10 днів відпустки. А потім близько чотирьох місяців вона як бойова медикиня виїжджала на чергування для евакуації поранених за 2-3 кілометри від «нуля».
«Страшно було лише спочатку, коли нам мало що пояснили і відправили на позицію, – пригадує дівчина. – Свою роботу я знала добре, а от місце перебування, розташування – було неясним. Мене, ще одного медика та водія залишили на перехресті доріг під відкритим небом, біля розташування нашої військової техніки. Стріляли і наші, і по наших. Тож потрібно було самим шукати сховок. Пізніше вже облаштували підвал, де ми перебували до виклику. Спали на медичних кушетках, палили дровами, які нам приносили, або самі шукали чим розпалити нашу буржуйку. Їжу підвозили з армійської кухні».
За словами Віліни, перший її поранений був доволі важким – хлопцю перебило ноги, вони трималися на самій шкірі.
«Я боялася, що не довезем його до стабілізаційного пункту. Проте встигли. Я була готова до того, що доведеться побачити, а от наш водій ледь тримався. Він до цього ніколи не працював з пораненими. І я досі пам’ятаю цей запах: від хлопця пахло війною – порохом, землею і кров’ю…»
Дівчина каже, що всіх своїх поранених вона живими довозила до стабпункту. Лише одного хлопця з кульовим в живіт не довезли… «Загалом, за статистикою, 90 відсотків усіх поранених, яких довозять до стабілізаційних пунктів, виживають», – запевняє бойова медикиня.
Найважче про своє рішення служити і перебувати в бойових умовах Віліні було сказати мамі. Бо вона добре знала, що відбувається на передовій і яка небезпечна там робота медика. Проте рідні старалися завжди бути на зв’язку. Сьогодні дівчина разом з побратимами на відновленні. Проходять реабілітацію подалі від бойових дій. Проте Віліна у свої двадцять років знову з нетерпінням очікує, коли поїде на передову, бо сидіти й перебирати папірці – не для неї. Попри війну, торік дівчина вступила до Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого, заочно здобуває фах
юриста. Проте мріє отримати офіцерське звання й про перехід в підрозділ аеророзвідки. І після нашої Перемоги не відкидає можливості продовжувати військову службу.
