За інформацією: Суспільне Хмельницький.
Євгеній із позивним “Херсон” — офіцер запасу, колишній залізничник, інструктор 143 об’єднаного навчально-тренувального центру “Поділля”. 143 об’єднаний навчально-тренувальний центр “Поділля”
Євгеній із позивним "Херсон" — офіцер запасу, колишній залізничник. Повномасштабне вторгнення зустрів у рідному Херсоні. Після початку окупації евакуював родину й сам прорвався на підконтрольну територію, подолавши 11 блокпостів. Далі — фронт, розвідка, бої на Донеччині й Луганщині. Зараз він інструктор 143 навчального центру у Кам’янці-Подільському, що на Хмельниччині, де готує новоприбулих військових.
Про це Суспільне Хмельницький розповіли у 143 об’єднаному навчально-тренувальному центрі "Поділля".
Військовий Євген пригадав, що 24 лютого 2022 року о 04:00 прокинувся від вибухів.
"Жив на околицях Херсона, неподалік Чорнобаївки. Перша думка — військові навчання. Дзвінок на роботу — війна. О п’ятій ранку подзвонили із ТЦК, оскільки я офіцер запасу (понтонер). О шостій — почали сходитися перші добровольці. Я взявся формувати групу. Ми вивозили людей на розв’язку — туди, де дорога веде на Наддніпрянське село, у напрямку Миколаєва та Каховки. Російські війська рвалися саме в бік Каховки — потрібно було дати відсіч. Два дні ми вивозили добровольців на передову".
Зі слів Євгена, у навчальному центрі розповіли, його родина опинилася в окупації. Продуктів бракувало, банкомати не працювали. Люди стояли в чергах за хлібом. Щоб зняти готівку, доводилося сплачувати комісію 10%. Вартість товарів зросла в кілька разів.
"Я з братовою намагалися здобути щось їстівне. На людину видавали по одній буханці хліба — борошно на хлібозавод більше не завозили. У Чорнобаївці, де був великий птахокомбінат, гинула птиця, її привозили до міста і люди розбирали. Ціни були захмарні. Чотири рулони звичайного білого туалетного паперу — 300 грн. Зв’язок та інтернет ще трималися. Неподалік від нашого будинку стояла російська артилерія. Я спостерігав за ними через бінокль і через чат-бот у "Telegram" відправляв ЗСУ координати ворога. Над будинком літали ракети. Російські патрулі прочісували місто. Було страшно. Щоб не потрапити на очі, доводилося ходити глухими дворами та провулками".
Після початку окупації евакуював родину й сам прорвався на підконтрольну територію, подолавши 11 блокпостів. 143 об’єднаний навчально-тренувальний центр “Поділля”
За даними об’єднаного навчально-тренувального центру "Поділля", дружина з дитиною та братова Євгена спершу намагалися виїхати, але окупанти зірвали цю спробу. Вдруге їм усе ж вдалося виїхати через Снігурівку.
"Дружина розповідала, коли колона цивільних рухалася трасою, окупанти її зупиняли. Виїжджав російський "Град", стріляв по позиціях ЗСУ і тікав. Наші не могли відповісти".
Деякий час Євгеній ще залишався в місті, розповіли у 143 об’єднаному навчально-тренувальному центрі "Поділля". Коли росіяни почали перевіряти бази даних учасників АТО та залізничників, він зрозумів, треба евакуюватися. Через два дні після його виїзду, за словами сусідки, до квартири прийшли росіяни.
"Пам’ятаю день від’їзду. Сів, перехрестився, обвів поглядом квартиру, зачинив двері і пішов. У автобусі двоє дідусів і переважно жінки з дітьми. На першому блокпосту — днрівці в ватяних бушлатах і касках зразка 40-х років. Казали залишатися, мовляв, на заході життя не буде, а тут — стабільність. Загалом я пройшов 11 блокпостів. На кожному перевіряли документи, "пробивали" по базах. Чоловіків виводили, роздягали догола — шукали патріотичні татуювання. Якщо знаходили — людину забирали. Куди — невідомо. Коли я побачив український прапор, сльози самі навернулися на очі".
Зі слів бійця "Херсона", він став на облік в ТЦК. Деякий час волонтерив разом із дружиною. Повістку отримав, працюючи на залізниці в Одесі.
"Потрапив у розвідку, до складу 81 ОДШБР. Це було 22 січня 2023 року. Бригада базувалася на Донеччині. Мій ротний — молодий хлопець, 25 років, із позивним "Лєший". Він — Герой України. Невисокий, бородатий, з твердим поглядом. 24 січня я вперше вийшов на позиції командиром розвідгрупи. Мороз -15ºС, позиції без накриття. Ми з хлопцями сиділи в "сірій зоні", на спостережних постах. Коли знаходив ворог, починали "кошмарити". Часто доводилося перепливати Сіверський Донець — річка глибока із сильною течією. Ми натягували трос, трималися і так пливли на човні".
За інформацією навчально-тренувального центру, понад рік Євгеній провів на передовій. Жив у окопах, працював у сірій зоні, часто евакуював поранених. Найдовше "Херсон" разом із групою тримався на позиції — 27 днів.
"Все потрібно було робити швидко, адже уже були дрони зі скидами. Від фізичної втоми нас нудило. Блюєш, але йдеш далі. Взимку топили сніг. Влітку — пили з калюж, річок. Кип’ятили, використовували таблетки. Їсти не хотілося. Енергетичні батончики доставляли дронами наші хлопці. Найгірше — нестача боєприпасів. Під час боїв вони життєво необхідні".
Як розповіли у 143 об'єднаному навчально-тренувальному центрі, наприкінці 2023 року розвідроту, в якій служив Євгеній, перевели в оборону. Російські війська почали застосовувати хімічну зброю — хлорацетофенонЦе токсична речовина подразнювальної дії: викликає сльозотечу, задушливі напади, дезорієнтацію..
"Рятували протигази або великі 120-літрові сміттєві пакети. Натягуєш на голову і маєш п'ять хвилин, поки газ осідає. Вибігти з бліндажа означало смерть. Надворі чатував дрон з гранатою. Ворог часто підкрадався до окопів. Тепер, коли я інструктор, завжди кажу: не можна підпускати ворога ближче, ніж на відстань кидка гранати. Виявив — ліквідував. Інакше не виживеш".
Понад рік Євгеній провів на передовій: жив у окопах, працював у сірій зоні, часто евакуював поранених. 143 об’єднаний навчально-тренувальний центр “Поділля”
Зі слів Євгена, більшість бійців були молоді та вмотивовані. Військовий досвід мали не всі. Деякі з них відрізнялися особливою влучністю, через що на підрозділ полювали військові російського формулювання "Ахмат".
"У розвідку зазвичай беруть низькорослих. Я — найвищий у групі. Потім до нас приєднався "дядя Макс" — кремезний чоловік, під два метри, із долонями вдвічі більшими за мої. Коли йшли на завдання вночі, його силует було видно навіть у темряві. Тож "дядю Макса" залишали на точці евакуації — витягувати поранених".
Під час бойових виходів розвідгрупа могла долати десятки кілометрів, перевіряючи сектори. Служба проходила в умовах постійної напруги та небезпеки. Попри це, були моменти, які залишилися в пам’яті теплими спогадами, розповіли у навчальному центрі.
"Мені подобалися ранки. Десь о четвертій — тихо і ніхто не стріляє. А я на позиції і раптом прилітає синичка. Спостерігаю за нею і відчуваю, що життя триває. До нас прибігала ласка, а ми завжди залишали їй печиво. Якось принесли в бліндаж кота-безхатька. Думали, він усі миші виловить. Але "муркотун" лише любив спати та їсти. Ми йому миші під носа пхали, а він спав".
"Херсон" пригадав, майже кожен бойовий вихід для розвідників був на межі між життям і смертю — під постійною загрозою обстрілів та засідок.
"Одного разу з побратимом із позивним "Тихий" перебували на позиції у підвалі. Ймовірно, нас засікли. Увечері прилетіло два КАБи — вибухи метрів за 300. А під ранок ударило щось потужніше, схоже на "Піон". Пам’ятаю лише вибух, темряву, свист у вухах, пил і землю. Нас завалило. Вхід засипало. Я наосліп питаю: "Тихий" — ти живий?". Живі, але контужені. Генератор, який стояв замаскований неподалік від входу, загорівся від вибуху. У підвал пішов дим, стало важко дихати. Нас притиснуло бетонною плитою — не зсунути. Залишався малий простір для маневру. Знайшли цвяшок. Почали шкребти цемент між цеглинами, вибивати їх. Пощастило, що вітер змінив напрямок і стало легше дихати. Працювали годин п'ять, доки вибралися".
Попри бойові поранення та контузії, найтяжчим випробуванням для Євгенія стали не фізичні травми. Найболючіше — це втрати побратимів, з якими разом проходив бойовий шлях, розповіли у центрі.
"Сидиш увечері, п’єш каву, а вранці його вже немає. Було таке з "Сварщиком". Він каже: "Командире, щось недобре відчуваю". Наступного дня його не стало. А потім — "Сєвєр". Сиділи разом, доки не вдарив танк. Нас засипало. Вибралися. Біжимо до "Сєвєра", сподівалися — живий. Але не пощастило. Ми його відкопали і винесли. Своїх ніколи не кидали".
Боєць “Херсон” передає свій бойовий досвід курсантам школи базової загальновійськової підготовки та очолює один із навчальних курсів, 2025 року, Хмельниччина. 143 об’єднаний навчально-тренувальний центр “Поділля”
Понад рік Євгеній провів на передовій. Війна позначилася на здоров’ї — він став непридатним до служби у лавах ДШВ. Через застосунок "Армія +" військовий перевівся на нову посаду — інструктора. Тепер він передає свій бойовий досвід курсантам школи базової загальновійськової підготовки та очолює один із навчальних курсів, розповіли у 143 об'єднаному навчально-тренувальному центрі "Поділля".
"Не читаю суху теорію — все з власного досвіду: що брати на позицію, як облаштувати бліндаж, як діяти при атаці дронів чи при штурмі. Моя найбільша мотивація — родина. Дружина, до речі, працівниця ЗСУ, психологиня. І зараз ми чекаємо на поповнення. Я воював і воюю за них. І за кожного, хто хоче жити на рідній землі. Що буде далі? Вірю — буде перемога. А далі — буде життя".
