За інформацією: Суспільне Хмельницький.
Рідні військового на мирній акції на підтримку зниклих безвісти. Дружина бійця Римма
38-річний Олександр, який понад десять років тому переїхав із Вінниччини до Старої Синяви на Хмельниччині. Батько двох синів і агроном за покликанням, він добровільно пішов на фронт у червні 2024 року. У жовтні під час мінометного обстрілу на Донеччині чоловік зник безвісти.
Про це Суспільне Хмельницький розповіла дружина зниклого безвісти військового Римма.
З її слів, він виховав двох синів, яким зараз 9 та 11 років, і знайшов справу свого життя — агрономію.
"Працюючи в ФГ "Новосинявське", він горів своєю роботою. Його любов до української землі була настільки сильною, що навіть розповіді про шкідників чи сорти кукурудзи слухалися на одному подиху. Він був доброю, чуйною та комунікабельною людиною, яка цінувала свою родину та свій дім".
Дружина Олександра зазначила, що з початком повномасштабного вторгнення чоловік завжди говорив, що "рано чи пізно воювати будуть усі".
"Хоч я і просила його оформити бронь, він відмовлявся, кажучи, що не буде ховатися. Він чекав повістки, але врешті-решт мобілізувався сам у червні 2024 року. Я досі не знає, як саме це сталося, але пам’ятаю його слова: "Яка вже різниця, як я пішов? У мене двоє хлопців росте, хіба було б краще, якби мене ловили чи шукали? Який я б їм подав приклад?".
Римма розповіла, на початку серпня Олександр був зарахований до 110-ї окремої механізованої бригади ім. Марка Безручка.
"10 жовтня 2024 року він зник безвісти на Покровському напрямку. Востаннє Я чула його голос 1 жовтня — він намагався жартувати й запевняв, що все буде добре. Коли зв'язок із командиром обірвався, Я відчула, що сталося найгірше".
Зі слів жінки, 14 жовтня до неї прийшли з територіального центру комплектування та соціальної підтримки та вручили сповіщення про зникнення безвісти.
"Коли я дивилася на папір, який тримав у руках працівник ТЦК, я розуміла, що нічого хорошого вони мені не принесли, і єдина моя думка була: "Хоч би безвісти", бо безвісти — це шанс, це надія, це ще не кінець".
Римма зазначила, зникнення сталося під час ворожого мінометного обстрілу в населеному пункті Цукурине Покровського району.
"Перші дні були справжнім кошмаром, але я знайшла в собі сили, щоб повідомити рідним, а потім і дітям. Я намагаюся не плакати при синах, які, попри біль, вірять у повернення батька".
Дружина військового наголосила, що сім’я об'єдналася в очікуванні, надії та молитвах.
"Я підтримую зв’язок з іншими родинами зниклих безвісти, відвідую зустрічі, які організовує Об’єднання родин 110-ї ОМБр. Однак, всупереч бюрократичній допомозі з документами та ДНК, найбільший біль — це невідомість.
"Чекати для мене — це щодня з настанням темряви помирати всередині. Удень ти живеш, працюєш, вирішуєш побутові проблеми, хоча на фоні в голові завжди крутиться фраза "Де ти? Ну де ж ти?" і вона мучить, ріже, болить, а з настанням темряви все посилюється. Коли чекання стає вічністю — ти як на маятнику від "все буде добре" до "а якщо"".
Дружина Олександра знаходить сили в підтримці рідних та неймовірній вірі своїх дітей. Вона працює, бере участь в акціях і продовжує боротися за те, щоб про зниклих безвісти не забували.
"Вони, на жаль, не мають голосу, а їхні рідні — це їхній крик, який повинен бути почутим".
