За інформацією: Суспільне Хмельницький.
Михайло Стаховий добровільно долучився до війська в березні 2022 року, квітень 2023, Донеччина. Ольга Телендій
Михайло Стаховий — військовий з Хмельницького. До служби працював водієм-далекобійником. Він перевозив вантаж країнами Європи. За словами його старшої сестри Ольги Телендій, в Михайла були думки залишитися жити за кордоном. Та коли він дізнався, що буде повномасштабне вторгнення росіян, вирішив повернутися на батьківщину та добровільно піти на фронт.
"У нього була ще віза. Його керівник в Польщі казав не їхати, пропонував залишитись, але тут в нього сім'я була і він приїхав".
У Михайла є дві старші сестри, Ольга — на 11 років. За її словами, він був їй, як ще один син. Згадує, вони не мали одне від одного таємниць, були відверті близькі стосунки.
"Він був дуже добрий, дуже чутливий, завжди приходив на допомогу, завжди. Де б ми не були. Ми з ним були в дуже тісних, дуже добрих стосунках. Ми проживали в будинку на одному поверсі. Завжди, коли він йшов додому, то до мене заходив. Так само і я, коли приходила додому, то до нього заходила. Ми завжди були разом".
Михайло в 15 років закінчив школу і пішов на першу роботу на будівництво.
"Ніхто йому нічого не допоміг. Він все добивався своїми руками, своєю працею. Він вмів все зробити, будувати, плитку класти, автомобіль зробити. Ну, взагалі, все, що він в руки візьме, — все зробить".
У вільний час Михайло любив рибалити, жовтень 2023, Хмельниччина. Ольга Телендій
У вільний час Михайло любив рибалити. Це був для нього найкращий вид відпочинку.
"Коли мій син купив спінінг, він дуже хотів такого ж. І мій син йому купив й подарував на день народження. Він дуже тішився. Коли він поїхав на ставок і зловив першу рибу, велику щуку, він зразу скинув фотографію і казав: "Бач, який удачний спінінг ти мені подарував".
Михайло мріяв про свій будинок, хотів там облаштувати все своїми руками та жити біля природи, розповіла Ольга.
У кінці березня 2022 року Михайло зі своїм племінником, сином Ольги, пішов добровільно у військомат. Вони служили в 383 окремій бригаді безпілотних авіаційних комплексів. За словами Ольги, відмовити чоловіків рідні не намагалися, бо вони чітко вирішили йти на війну, захищати країну від російських окупантів.
Михайло служив у частині в Хмельницькій області, також були ротації на Північ та Схід.
"Але в березні 2024 року за наказом Генерального штабу його виключили зі складу частини. Тоді з повітряних частин багатьох хлопців виключили. Їх перевели в 425 окремий штурмовий полк «Скала». Вони стали штурмовиками. Моєму брату дали відпустку, підписали документи, він поїхав провідати своїх дочку та дружину. І ми його тоді просили, ми його вмовляли, бо бачили цю ситуацію, щоб він залишився там. Він, знаючи це все, що він має їхати в небезпечні місця штурмовиком, — відмовився. Він сказав: "Ні, я цього не зроблю, я до кінця залишаюсь українцем і я буду захищати нашу країну".
12 квітня 2024 року штурмова група Михайла, під час виконання бойового завдання, потрапила під обстріл артилерії та дронів.
"Він один вийшов контужений з опіками. Поранений витягнув ще двох своїх важких поранених побратимів. Один побратим тоді помер по дорозі, а один залишився. Він казав, що там група загинула вся, їх залишилося тільки двоє чоловік. Михайла контузію пролікували, буквально, два-три дні. І 17 квітня його знов відправляють на штурм".
Перед виходом на позицію Михайло подзвонив сестрі Ользі. Вона стала останньою з ким він говорив.
"Набрав о 20:00 і сказав: "Я їду. Все буде добре. Пока". Я тоді заплакала, кажу: "Міша, ну ти ж не можеш їхати, в тебе ж контузія, як ти можеш йти на штурм?". Він відповів: "Все буде добре. Все, давай, пока". І це останні слова, що він сказав. Більше на зв'язок він не виходив".
18 квітня Ольга телефонувала брату, але він не відповідав. Тоді думала, що він на позиції ще воює, або поранений. На третій день, 19 квітня, до рідних зателефонували з ТЦК і повідомили, що Михайло зник безвісти.
"Ми почали шукати. Напряму в частину дзвонили, напряму з побратимами говорили з якими він вийшой звідти. Нам сказали: "Коли ми їхали дорогою, нас обстрілювали. Попали в машину, в "Бредлі", був скид з дрона. Міша був перший поранений. Він кричав у рацію: "Я 300!", а потім був ще один скид і він затих, він не кричав більше. І все".
Були такі припущення, що він, можливо, в полоні. Тому що чули по рації, як там орки перекрикувались, чули постріли. Де ми тільки не були і координаційний штаб, і офіс президента, і в Артура Добросердова. Ну, скрізь, де ми тільки не їздили, що ми тільки не робили. Ми їздили на всі акції в Київ, ми були скрізь. Всі орківські канали продивлялися, шукали в частині якісь відповіді. Де тільки можливо було, ми скрізь шукали".
Рідні Михайла сподівалися, що він живий у полоні, у це вірили і побратими. У акті розслідування від частини йшлося, що велика ймовірність, що чоловік перебуває в неволі. Та через рік родичам підвердили, що Михайло загинув. Ольга разом з рідною та двоюрідною сестрами поїхали на опізнання.
"Ми до останнього вірили, надіялись, що він в полоні. По репатриації брат повернувся 5 березня. Нам зателефонували і сказали, що є жетон. Ми впізнали його по всіх речах. У нього були штани такі незвичайні. Я завжди казала йому: "Міша, пиши номер телефону на всіх речах, на всьому". І був написаний номер телефону мій. І всі речі я впізнала, бо я знала в чому він йшов. Я їх сама особисто купувала й складала".
За словами Ольги, під час останньої відпустки Михайло відчував, що він може загинути. Це було вперше за період служби.
"Ми ввечері збиралися в батьків в селі, бо на другий день о 4 ранку він мав їхати вже на службу. Коли ми приїхали, він вийшов з машини, дав батькам пляшку вина і каже: "Беріть, може я вам більше не дам". І коли вже вийшли, він попрощався з мамою та батьком. Спочатку, як ми сідали в машину, не плакав. Коли від'їхали трошки від дому, він почав дуже сильно плакати. Казав до мене, що я відчуваю, що я не повернуся. "Я знаю, що я не повернуся. Все, я їду в один кінець". Я йому казала: "Все буде добре, ти повернешся, чого ти так думаєш?". А він казав: "Ні, я знаю, що я не вернусь".
Ольга каже, пори те, що був важкий період очікування та пошуків, після поховання брата на батьківщині спокійніше їй не стало.
"Напевно, спокою не буде вже ніколи. Навіть, знаючи, що сталося, ми їздили на опізнання, ми його впізнали, ну з того, що можна було опізнати за рік. Але я його завжди чекаю, я завжди думаю, що він повернеться. Я просто не хочу вірити в це, розум не може сприйняти, що його вже немає.
Він у моїй памʼяті веселий. Завжди веселий. Ввічливий, завжди приходив на допомогу. В мене перед очима немає, щоб він якийсь сумний був. Як ми приїхали після опізнання, мені приснився сон такий дивний, що він просто стоїть далеко, віддаляється і помахав мені рукою. І все. Але я знаю, що він знав і він завжди казав, що мене будеш шукати тільки ти. І він знав, що я його знайду в будь-якому випадку. Що б не сталось, я його завжди поверну додому.
Він просто знав, що навіть, якщо він мав приїхати додому і затримувався на 10 хвилин, я завжди до нього дзвонила: "Де ти?" Він знав, що він для мене був такий, як моєю другою дитиною. Я була старша, а він мені був найрідніший".
36-річний Михайло Стаховий загинув поблизу населеного пункту Новобахмутівка, Покровського району, Донецької області.
Михайло з донькою, липень 2023, Хмельниччина. Ольга Телендій
У нього залишилися сестри, батьки, дружина та 12-річна донька.
"Він дуже любив свою дочку. Він з дитинства, як вона була мала, він її обожнював. Він все віддавав для неї. Ну, все взагалі. Він не знав, як, що робити тоді, то він плинки з неї здував. Він дуже її любив."
Поховали воїна в рідному селі Волиця, що на Хмельниччині.
Поховали Михайла в рідному селі Волиця, травень 2025, Хмельниччина. Ольга Телендій
