За інформацією: Суспільне Хмельницький.
77-річна Франя із Херсона, яка знайшла прихисток на Хмельниччині, грудень 2023. Фото: Суспільне Хмельницький
Пенсіонерка Франя двічі евакуйовувалась з Херсона на Хмельниччину. Під окупацією жінка була дев’ять місяців. Вперше приїхала у листопаді минулого року. Прихистив її дитячий садочок "Сонечко", що у селі Томашівка. Прожила там майже рік. Але не витримала розлуки з домом і повернулась у рідний Херсон. За місяць цілодобових бомбардувань міста знову приїхала на Хмельниччину.
Франю, після евакуації з Херсона ви прожили у дитячому садочку "Сонечко" разом з півсотнею херсонців майже рік. Ви знали, що Херсон щодня продовжують обстрілювати російські війська, але прийняли рішення повернутися додому. Чому?
У "Сонечко" ми приїхали в кінці листопада 2022 року. Жили тут, а додому хочеться. Ось я жила-жила, жила-жила, думала-думала, плакала-плакала. Дивилася телевізор, а там… Та й свідки мені розповідали про ті жахіття, які відбуваються у Херсоні. Але все одно я вирішила восени, десь у жовтні, поїхати додому: хоч повзти, хоч пішки, але поїхати додому. Побути у своїй квартирі, полежати на своєму дивані, ну і до усього свого доторкнутися. Поїхала я.
Яким ви побачили своє місто?
На вокзалі мене одразу зустріли вибухи. Їхала додому автобусом, заходжу в під’їзд – знову вибух. Під окупацією в Херсоні ми були дев’ять місяців. З них півтора місяця були без світла і води. То я вже була звикла до цих вибухів. А коли жила тут, у Томашівці, то трохи відвикла. Після повернення у Херсон день за днем, щоночі, цілодобово не було спокою: бах-бах, бах-бах, бах-бах. Рвуться снаряди, підривається усе. Неможливо вулицею пройти. Йдеш і озираєшся. Часом дивишся — над будинком кружляють безпілотники, чи як вони там звуться. Ось таким було моє життя вдома. Місяць я так прожила. Потім якось одного разу влучило у мій будинок. Такий вибух, такий вибух і дзвін битого скла! Я зіскочила з дивану, а це було десь о четвертій ранку, зіскочила з дивану, вибігла: у нас з сусідами перегороджений тамбур. У тамбур вискочила. Потім обережно виходжу на балкон на кухні, роздивляюсь – вікна цілі. Виявилося, що перший, другий, третій під’їзд – нас не зачепило, а розбомбили четвертий, п’ятий, шостий. Це була моторошна картина. Тоді я дуже злякалась. Потім другий раз вибухнуло в будинку там далі.
Жителька Херсона у кімнаті дитячого садочка “Сонечко”, що на Хмельниччині, грудень 2023. Фото: Суспільне Хмельницький
У вас спрацював інстинкт самозбереження і ви вирішили знову тікати від війни на Хмельниччину?
Так, інстинкт самозбереження. Я вирішила тікати. Зібралась. Добре, що зідзвонилась з "Сонечком". Слава богу було куди поїхати. Так я знову виїхала з Херсона. А тепер так хочеться додому! Дивишся, а там – ну немає хвилини, щоб не бомбили російські війська. А повітряна тривога без кінця. У мене ж телефон такий, я бачу і в телефоні: повітряна тривога без кінця і краю. Я не знаю, як ми виживемо там. З лівого берега нас місять: КАБи, безпілотники, гранати різні, міномети – уся яка є зброя, усією б’ють по Херсону.
У Херсоні ще залишаються люди. Як ви гадаєте, чому вони не виїжджають?
Розумієте, не усі люди можуть виїхати. Можливо, немає до кого їхати. Ось виїхали мої знайомі в Тернопіль – те саме. Я тепер зрозуміла і так бачу, що в Україні немає місця, де можна сховатися. Я думала, що наш район у Херсоні буде більш-менш безпечним. Тепер у моєму районі немає місця, немає дому, щоб його не зачепили. А ще – людям важко розлучатися з домом, з квартирою. Ось так і живуть. У деяких — робота є, тримає робота.
Франю, вам 77 років. Чи могли б ви припустити, що будете на своєму віку переживати війну?
Я ніколи не могла подумати, що я буду переживати у 77 років війну. Ніколи б не подумала. Я народилась у 1946 році після війни. Мої батьки були в Німеччині, їх вивезли. Повернулися. Після Німеччини я тут вже народилась. Я сама з Білорусі. І я не думала, що я буду переживати війну. Ніколи не думала. Думала, доживу спокійно. Зараз бачите, що відбувається…
Переселенка з Херсона на подвір’ї дитячого садочка “Сонечко”, де знайшла тимчасовий прихисток, грудень 2023. Фото: Суспільне Хмельницький
Пригадайте, будь ласка, як херсонці у листопаді минулого року зустрічали Збройні сили України, які визволили Херсон від окупації.
Ой, ви не уявляєте, як після дев’яти місяців окупації, коли ми були під "орками", прийшли наші солдати: як ми плакали, як ми їх обіймали. Як ми їм потім і пиріжки пекли, і шашлики смажили. Ми так чекали їх! Як побачили першого солдата – у нас мову відняло в усіх.
Зараз херсонці дуже чекають Україну. Дуже чекають наших. Ніхто ж не бажає бути в неволі. Наприклад, я: у мене вже вік такий, але я не бажаю, щоб хтось чужий зайняв мій дім, зайняв мою територію. Дуже чекаємо наших хлопчиків.
Чи воює у ЗСУ хтось з ваших родичів чи знайомих?
У моєї подруги воює синок. Я за нього кожного дня ходжу в церкву. Я кожного дня молюся за нього і за усіх хлопчиків. Я кожного разу і лягаю, і встаю, і все згадую наших хлопчиків. Я за них молюся, щоб їм було тепло, щоб їм було добре, щоб вони повернулися скоріше. Починається ось така погода погана, там: ой, сніг пішов, ой, дощ пішов, ой, ожеледиця. А я сиджу і думаю: ми говоримо, нам погано, ми лягли під ковдру – і нам тепло, кажу: а як же наші хлопчики? А вони ж нас захищають. Ми маємо їх берегти й згадувати кожну хвилину про них і молотися за них. А Херсон… Ну, лівий берег, ви ж розумієте, – Дніпро. Ми розуміємо усе: нашим дуже важко водний простір здолати. У нас Дніпро широкий, великий. А росіяни ж там засіли. Чого вони засіли? Вони живуть разом з нашими в будинках. І все. Наші ж воїни не будуть наших людей вбивати. Тяжко… Ось так думаю: якщо хоч трохи налагодиться, я знову – додому.
