“Горець” був справжнім. Таких більше не існує.. Фото: з родинного архіву
Перед загибеллю Захисник встиг побачитися з найріднішими
«Я тебе дуже люблю, мамусь», – забіг наступного дня повномасштабного вторгнення на волонтерський центр до неньки, яка, до слова, волонтерить з 2014-го, 42-річний хмельничанин Володимир Голота. «І я тебе, синку», – відповіла Галина Григорівна, сховавшись у найрідніших обіймах. Цей епізод її анітрохи не здивував й не насторожив. Бо її Володя був таким змалку: завжди пригортав, оберігав, опікував, балував сюрпризами-подарунками. «Галю, а де Вовчик?» – запитала ввечері, розмовляючи з невісткою телефоном. Думала, як завжди, затримується на роботі. Бо ж напрочуд майстровитий та творчий ремонтник-дизайнер, він вже багато років створював ексклюзивні інтер’єри. Робив на совість, до дрібниць бездоганно. До нього завжди була черга. «Поїхав. На війну», – відповіла.
Найбільше Володимир любив проводити час із сім’єю
5 березня старший сержант, командир відділення 79 окремої десантно-штурмової бригади був уже в Сєвєродонецьку. Проте рідним не казав, де він. Вирахували по тому, коли обмовився, що у місцині, де він зараз перебуває, 19 градусів морозу. Завжди запевняв, що все добре. Батькам, сестрі, дружині й сину, вряди-годи віднаходячи зв’язок, писав, що любить, просив, щоб себе берегли. І жодного слова про те, що бойові шляхи його відділення пролягли найгарячішими точками: Сєвєродонецьк, Лисичанськ, Ямпіль, Лиман, Бахмут, Краматорськ, Мар’їнка, Новомихайлівка… І жодного слова про непоправні гіркі втрати. Як і про те, що тижнями обходилися без води і їжі. «Аж згодом нам розповіли, – з усіх сил намагається втамувати пекучу сльозу ненька, – що залишили їм на дванадцятьох медики пів пляшки води. Єдиний лиш раз обмовився, що мають з хлопцями другий день народження. «Нас на руках виніс Бог», – зізнався. Пригадую, зірвалася тоді о третій ночі, бо чітко чула, як він кликав: «Мамо! Мамо!» І я почала молитися. А о п’ятій ранку Вовчик зателефонував й розповів про диво».
У дружині й синові він не чув душі
Племінницю називав принцесою
…Лиш буквально на деяку мить пекучі сльози, що не знають стримку ось уже півтора року, змінюються на світлу материнську усмішку, коли розповідає про його народження, дитинство, юність. Про те, що коли був немовлям, незнайомі запитували, як звати дівчинку: такий був гарний, золотокосий. Про те, що ніколи не завдавав клопотів. Мав багато друзів. Поспішав усім на допомогу. Був непоборним правдолюбцем й справедливцем. Як бавив молодшу сестричку Настусю, народження якої не міг дочекатися. Як у 5 років за уже тоді спортивну витримку таки взяли на гімнастику, хоч зараховували з шести. Про значні здобутки у боксі. Про любов до спорту. Про те, як по закінченні технікуму в Переяслав-Хмельницькому безапеляційно заявив, що йде до армії. Строкову службу проходив у ракетних військах. Яким він гарним був у формі! Їздили до нього на присягу. Про те, як урочисто-щасливо заявив, що вони одружуються з Галинкою, почуття до якої зажевріли ще в школі: «Це та, з якою хочу прожити усе життя». Про їхній щасливий шлюб. Про народження онучка, на честь тата названого. Про те, що душі не чув у своїй дитині й донечці молодшої сестри. Про те, як любив тварин. «Ми святкували на дачі його 30-річчя. До нас прибився котик, – пригадує Галина. – Тож син запевнив усіх, що то його подарунок. Знайду назвали Рамзисом. Він уже має друга. На позиціях у спальник до Володимира залазило кошеня й завжди з ним спало. Коли позиції змінили, пухнастик віднайшов їх. І знову серед усіх спальних мішків вибрав саме Володин. Хлопці вирішили проекспериментувати: поміняли, наче пазли, спальники місцями. Кіт знайшов потрібний. Блаблакаром, за 1300 гривень, боєць відправив друга додому. Нині Дешик – десантно-штурмовий кіт – втіха не лише осиротілої родини, його знає увесь район.
Володимир захоплювався спортом
Часто до позицій бійця на псевдо «Горець», попри суттєву небезпеку, доїздив знаний хмельницький волонтер Олександр Попов, тож рідні старалися зібрати найнеобхідніше. «Мамо, якщо щось передаватимеш, то для всіх, – набрав якось по відозв’язку. – Якщо лише для мене, то краще не треба зовсім. Диви (вийняв з берців ногу, на якій була лише резинка від шкарпетки), ми усі в таких, все згоріло». Тож закуповували-передавали завжди на всіх.
Дешика – десантно-штурмового кота – знає вже весь мікрорайон
Дешик з Рамзисом подружилися
«Настю, знайди, будь ласка, через блаблакар два місця до Хмельницького, треба хлопців у відпустку відправити», – попрохав у середині жовтня сестру. Автівок не було. Довелося замовляти квитки потягом. Там треба вказувати прізвище. Тож мусив зізнатися: він теж їде додому, втім хоче, щоб то був сюрприз. Оберемки квітів і подарунки для всіх – у тому весь Вова. Сестра зустріла на вокзалі. Поїхали до тата з мамою. Ощасливлена серед ночі ненька все торкалася сина, обіймала його і не вірила, що то правда. Володимир взяв у батьків ключі від своєї домівки й о шостій ранку подався до коханої. Зайшов нишком, став навколішки біля ліжка. Від його цілунків дружина усміхалася. Крізь сон. Теж подумала: він її сниться. Набувся з усіма. Натішився. Купив мамі термобілизну, щоб не мерзнула на робочому місці – речовому ринку. «Так хотів вас усіх ще хоч раз у житті побачити», – зізнався. Попідписував дружині, які вимикачі до чого: розпочатий ним у квартирі ремонт доробляли вже його друзі. «Приїдеш, – вдосконалимо дизайн», – обійняла дружина, за стільки років звикнувши, що чоловік ніколи не мав часу на відпочинок. «Повернуся – подорожувати з вами поїдемо. Бо життя – коротка штука, ним, крім роботи, ще й насолоджуватися треба», – поцілував кохану.
Володимир Голота нагороджений орленом “За мужність 3 ступеню” (посмертно) і йому присвоєне звання “Почесного громадянина Хмельницького”
За тиждень до місця дислокації, до хлопців, які вже зачекалися командира, їхав з Олександром Поповим. Тож прийшов до волонтерського пункту й одразу взявся вантажити зібрану на фронт провізію в буса. «Ти хто?» – запитав волонтер. «Горець», – подав руку. «А, то це через передачі тобі й твоїм бійцям мене стільки разів «шманали», – по-доброму усміхнувся. (Хлопці не бачилися, бо коли один приїздив, інший зазвичай був на позиціях). «Таких, як «Горець» – більше не існує, він справжній», – підсумував волонтер.
«Вовчик сам повантажив важкі ящики з мішками для тіл у машину, – аж кричить від болю мама. – Сам собі туди завіз мішок». 29 жовтня 2022-го на бойових позиціях його група прийняла важкий бій. Рятуючи побратимів, Володимир Голота отримав чисельні поранення та, допоки стало сил, керував боєм…
Володимиру Голоті назавжди 43
«Ми хоронили Вовчика на дев’ятий день, – втирає підступну сльозу із уже вицвілих очей виснажена горем ненька. – А тіло було геть нетлінне. Лиш білий-білий, обезкровлений. Бо він і справді за життя був, як святий. Він ніколи нікого не скривдив. Напевно, вже зустрівся зі своїми братиками: у нашій сім’ї була страшна трагедія, ми похоронили немовлят Андрійка і Сашка».
Володя-менший (так називають в родині сина Володимира), як дві краплі води схожий на батька і за характером, і за вдачею. Нині, отримавши червоний диплом бакалавра, він здобуває магістерську освіту в одному зі столичних вишів. З вирваним без наркозу серця вчиться жити без коханого дружина. Намагаються триматися в цьому світі батьки і рідні.
Мама й сестричка набили собі татуювання: «Горець» й «Горець назавжди в моїм серці». Тату на тілі – на серці шрами. Глибокі. Страшні. Такі, що не рубцюються ніколи.
