Галина Лисак впевнена, що вчитися потрібно все життя. Фото: надане співрозмовницею
Жінка переконана, що найстрашніше на війні – втратити країну.
Все життя Галина з легкістю та ентузіазмом бралася за будь-яку роботу, долала різні перешкоди, а чергові виклики сприймала як ще одну захоплюючу пригоду для особистого розвитку.
Народилася вона 13 серпня 1984 року в Сумах. Там і промайнуло її дитинство. Вивчилася на кухаря, проте перший трудовий досвід отримала ще у 18 років. Була секретарем у школі. А коли з’явилася можливість влаштуватися на завод «Насосенергомаш», на відмінно закінчила піврічні курси та стала кранівницею мостового крану. Дівчина близько двох років працювала на дільниці, де збирали насоси для атомних станцій.
«Якось мені запропонували змінити професію і перейти на спокійнішу роботу, – почала свою історію Галина Павлівна. – Звільнилося місце менеджера з реклами в місцевій газеті. Але і тут пропрацювала недовго: вийшла заміж, народила сина і донечку. З чоловіком придбали хату в селі Склярівка і переїхали туди жити. Роботи вдома вистачало: мали город, садок, завели курей, свиней. Хоча я змалечку росла в місті, мені дуже подобалося жити в селі. Навчилася і косити, і сапати, і копати. Але я завжди була дуже активною, не могла бути обіч громадських інтересів. Тому невдовзі
сільський голова запропонував мені роботу інспектора з благоустрою. Я займалася питаннями, що стосувалися життєдіяльності 26 населених пунктів громади».
Люди оцінили старання Галини, тож обрали її депутатом сільської ради. Попереду було чимало задумів, проте 24 лютого 2022 року на Сумщину, як і в усю нашу країну, прийшла велика війна.
«Я прокинулася від вибухів, – каже Галина. – Через невеликий проміжок часу селом вже рухалися великі колони ворожої техніки. Я одразу ж стала рахувати машини та передавати інформацію місцевій теробороні. Організували чергування. Дивилися за порядком в селі. Згодом виникла необхідність забезпечувати людей продуктами, ліками. Тож допомагали організувати доставку пересувними мобільними пунктами. Через волонтерів діставали необхідні медикаменти. Допомагала й громада вирішувати багато питань. В наших селах перестала працювати пошта. Тож я разом з хлопцями з тероборони польовими дорогами та іншими безпечними шляхами їздила в Суми, де отримувала кошти для наших пенсіонерів і видавала пенсію…»
Про те, щоб покинути небезпечну територію, й мови бути не могло. Тож коли Галині родичка запропонувала виїхати з дітьми до Німеччини, жінка навідріз відмовилася, бо вважала, що потрібна тут. В такому напруженому ритмі громада прожила зо два місяці, допоки ЗСУ не відкинули окупантів за межі кордону.
«Наші Захисники розмістилися в сільському клубі, – пригадує Галина. – Це було в квітні. Вони запитали у місцевих,
чи зможе хтось готувати їм гарячу їжу. Не роздумуючи, я зі ще однією дівчиною одразу ж пішла варити їсти бійцям. А коли вони поїхали з нашого села, зрозуміла, що можу робити набагато більше, ніж працювати вдома, у громаді. Тож довго не думала – пішла до військкомату. Мене взяли одразу. Проте перед цим разів з десять запитали, чи
розумію до кінця, куди йду, і чи остаточне моє рішення».
Через два тижні Галина вже була у своїй частині. А офіційно прийняла присягу 8 червня 2022 року. Жінка стала кухаркою військового харчування. Спершу служила на Чернігівщині. Останній рік – на Донецькому напрямку.
Робочий день Галини починається по-різному. Буває, що і вночі доводиться підніматися, щоб вчасно приготувати бійцям сніданок. І жити доводиться в різних місцях: в наметі, бліндажі, хатині, словом, пристосовуватися до різних умов. Жінка каже, що ще жодного разу не пошкодувала про свій вибір. І хоча діти сумують за мамою, кличуть додому, вона пояснює: що поки її завдання – допомагати українським Захисникам наближати Перемогу. А коли випадають короткі фронтові відпустки, мати поспішає до своїх школяриків, обіймає і цілує своїх рідних та заради них ще дужче хоче допомогти вигнати окупантів з рідної землі.
«Найстрашніше на війні – втратити країну, – переконана Галина. Вона плаче лише тоді, коли дізнається про загибель побратимів. – До обстрілів вже призвичаїлася. Вже розрізняємо, що летить, знаємо, куди ховатися. І знову поспішаємо нагодувати наших Захисників. Забезпечення в нас добре. Є м’ясо, риба, фрукти, овочі, яйця, молочні продукти».
Короткі миті затишшя, що випадають на службі, Галина намагається присвятити своєму зовнішньому вигляду. Фарбує волосся, робить манікюр – жінка і на війні має залишатися жінкою, вважає вона. А ще Галина знайшла собі заняття для душі – розфарбовує патріотичні картини за номерами. Це і своєрідне психологічне розвантаження. Готові картини дарує на згадку про себе побратимам.
«Я вірю в нашу Перемогу, – оптимістично каже Галина. – І налаштована вже на цьогорічний травень».
А ми всі тримаємо кулаки, щоб її жіноче пророцтво неодмінно збулося.
Читайте також: Плаття на випускний без шкільного балу: історія юної акторки Варвари та її родини з Харкова
