За інформацією: Суспільне Хмельницький.
Антоніна Остяк – ветеранка Другої світової війни, вона добровільно пішла на фронт у 16, травень 2025, Хмельниччина. Суспільне Хмельницький
Антоніна Остяк – ветеранка Другої світової війни, вона родом з села Лехнівка Хмельницької області. Жінка добровільно пішла на фронт, коли їй було 16 років. Вона побачила капітуляцію німців і нацистські табори.
Про події 80-річної давнини розповіла Суспільному.
"Ужгород був розбитий, все у склі, вікна побиті. Я мала хоч дерев’яні босоніжки, а Стаська була боса і по тім склі боса йшла", — розповіла ветеранка
Після звільнення їхнього села Лехнівки від нацистів, у 1944 році, їй ще не було 17 років. Жінка разом із чотирма подругами пішла добровільно в армію. За її словами, тоді дорогою на фронт захворіла.
"Я була найменша, наймолодша. А начальник каже: "Всіх дівчат хороших забрали, а хвору нам залишили". То я була на кухні".
Тоді лінія фронту, розповіла ветеранка, просунулася в Європу. Вона з Ужгорода потрапила в Польщу, Чехословаччину та Німеччину. Дорогою Антоніна зустріла односельця.
"Везли, навіть, з нашого села Петра Стойка. Я впізнала його, він був поранений".
Звістка про капітуляцію нацистів застала Антоніну в Чехословаччині.
"Кажуть, що війна закінчилася, капітулювали. Там така площа була, то старі солдати плакали, що вже закінчилася війна.
Після звільнення Німеччини жінка побачила в яких умовах тримали її земляків у нацистських концтаборах.
"Кожен їхав подивитися може брат його там. То лежали на землі люди, наші, українці, такі, що ледь дихали".
За словами Антоніни, її майбутній чоловік Іван також пройшов через нацистський концтабір, який називали «чорним».
"Тільки зайшли в ту їдальню, зразу виганяють з нагайками. На кінці нагайки — залізо таке, як яйце. І хто позаду залишається, хто хоче щось зі стола взяти – б’ють. Чоловік мій, як прийшов вже до своїх, то його не впізнали – такий був худий".
Проте для Антоніни війна закінчилася не в травні, вона додому повернулася в грудні 1946 року.
"Нас як везли в Японію, то той ешелон один – нема нічого – все дівчата. Мовою говорили такою, як я – українською".
Переживає жінка й тепер російсько-українську війну, каже, про всі новини знає.
"Ну, такої війни спочатку не було. Я от була, то такого не бачила, а зараз б’ють страшно. О, нам весь світ вже помагає. Допомагає, але чогось Росії бояться".
За словами ветеранки захищати свою країну від окупантів тепер доводиться її нащадкам.
"Онук мій, Саша. Дісталося мені, а тепер вже моїм онукам і правнукам".
