За інформацією: Суспільне Хмельницький.
Павло Гуцол – 27-річний ветеран російсько-української війни, він долучився до війська добровільно у 20 років, травень 2025, Хмельницький. Суспільне Хмельницький/Анастасія Сбродова
Павло Гуцол — 27-річний ветеран російсько-української війни. Він родом з Нової Ушиці Хмельницької області. Коли йому було 20 років, добровільно підписав контракт і долучився до війська. У травні 2022 року він у складі 106 окремої бригади ТРО брав участь в боях в Богородичному Донецької області. Росіяни обстрілювали їх танками, артилерією, скидали форфорні бомби на ліс, у якому вони перебували.
Павло Гуцол розповів Суспільному про побут на фронті, найстрашніші бої на позиціях в Богородичному, прийняття смерті і те, як врятував життя побратима.
Павло зі своїм другом їздив на Революцію Гідності в Київ, але, каже, не вважає себе активним учасником, бо був там мало.
"Я буду брехуном, якщо скажу, що я учасник Революції Гідності. Я вважаю, що ні. Я приїхав туди, побув пару днів, мого друга поранили травматичною зброєю в коліно. Розтрощили йому коліно. І я змушений був завезти його додому. Тоді я подумав: "А якщо мені таке зроблять? Я що дурний?".
Старший сержант Павло Гуцол у 2017 добровільно підписав контракт зі ЗСУ, квітень 2025, Хмельницький. Павло Гуцол
Павло свою свідому громадянську позицію в 2015 році реалізував у волонтерстві. Чоловік розповів, тоді були перші поїзди на Схід, з однодумцями везли амуцію, продукти, побутову хімію, одяг та медикаменти військовим. В одній з поїздок юнак залишився на кілька місяців у стабілізаційному пункті поблизу позиції шахта “Бутовка” під Донецьком.
Там він допомагати медикам, робив перевʼязки пораненим військовим і іншу допоміжну роботу, бо мав відповідну освіту. Павло тоді планував бути стоматологом, але в 2017 році підписав перший контракт на три роки зі Збройними силами України. Обрав 10 окрему гірсько-штурмову бригаду.
“Вона перша, яка виїжджала на передову, а я хотів саме воювати. Захотів саме в цю бригаду, тому що в неї була найбільша кількість часу на ротації. І мене відправили. Перша моя ротація була 11 місяців і 2 тижні. Якщо я не помиляюся, перша ротація була під Попасною. Гаряча кров. Просто дурість. Я зараз розумію яка. Живи собі й радій, а тут дурне поїхало не знати куди. Просто було бажання. І все".
Тоді Павло пройшов тримісячне навчання на медика роти і став головним інструктором з медичної підготовки в підрозділі.
Після закінчення контракту Павло вирішив перевестися в іншу бригаду в розвідувальний підрозділ. Спочатку він був на посаді головного медика, а через пів року став командиром взводу розвідки в 10 окремій гірсько-штурмовій бригаді. Він виконував завдання поблизу Маріуполя, Попасної та позиції шахта "Бутовка" на Донеччині.
“Мені просто десь після 2019 року було вже настільки нудно в піхоті, бо ти сидиш 24/7, загоряєш на тому посту. Я не міг так. Мені було дуже нудно і я подумав, що в розвідці буде хоч трошки веселіше".
Павло під під час служби в 10 окремій гірсько-штурмовій бригаді, червень 2020 рік, Донеччина. Суспільне Хмельницький
За словами Павла, його служба в період з 2017 по 2021 і після 2022 — непорівнювальна.
“Війна перекрила всі яскраві моменти АТО. Війна — це те, що в памʼять закарбовується надовго. АТО — це був мирний полігон, можна сказати. В якому були втрати, але вони настільки малі, порівняно з війною, що я вже навіть перестав на те звертати увагу. Коли піл час АТО гинула одна людина, я тоді думав, що це трагедія, капець. А після 2022 року я зрозумів, що це просто один, а що робилося на війні, то це просто колосальна різниця".
Чоловік служив у війську періоду АТО/ООС до 15 вересня 2021 року. Після демобілізації відкрив СТО, але продав бізнес, бо 25 лютого 2022 знову повернувся в армію.
“24 лютого я був на роботі. Треба було передати свої справи, а наступного дня я приїхав у військкомат. Мені кажуть: "Немає місця". Йду в 8 полк – "Немає місця”. Дзвоню до своїх, де служив, вони кажуть: "У нас забито”. Я думаю, зараз піду будь-куди, а потім переведусь. Приїжджаю в ТРО, питаю: "Брете?". Вони відповідають: "Беремо". Я такий думаю: "Ну, хоч кудись взяли". І забирають мене в піхоту, третя рота. Хоча в мене в військовому квитку було вказано, що я в розвідці служив. І чувак зі мною стоїть 1 м 90 см зростом, десь. Ну, прям розвідник, якого не видно з-під куща. Я питаю: "Ти хто?", він відповідає: "Та я піхотинець, але мене в розвідку забрали".
Павло згадує, тоді він був в оточенні добровольців у яких не було ні бойового досвіду, ні військової підготовки.
“Нас построїли, ротний вийшов: “Підніміть руку, хто воював”. Я руку підняв. А він такий стоїть в шоці дивиться на нас. А потім я побачив, що десь зі 120 людей ніхто більше руки не підняв. І я питаю: “Хтось в поліції служив?”. І Андрюха такий руку підняв, а через пару дні ще два товариші його сказали, що теж служили в поліції. Я думаю: "Слава Богу, хоч хтось автомат тримав". Отак потрапив в ТРО”.
Павло з побратимами з 106 бригади ТРО брали участь в боях за Балаклію, серпень 2022, Харківщина. Павло Гуцол
Далі, згадує військовий, ті, хто були в АТО вчити тих, хто був без досвіду.
“Я кажу: "Так, будемо проходити навчання”. Бо нас ніхто не вчив, ми сиділи просто чекали. Я навчив медиків медицини, а хлопців деяких, які воювали, — тактики. Кожен день в нас були тренування. Після цього ми зібрали речі і сказали, що ми виїжджаємо кудись. Були під Полтавою, потім Сумщина, після цього нас перекинули ще кудись, а потім ми вже поїхали під Богородичне”.
Навесні 2022 російські війська просувалися з Харківської області в напрямку Словʼянська та Краматорська Донецької області. Вони планували захопити ці території, але не змогли здолати рубіж оборони Долина — Краснопілля — Богородичне, які тримали бригади ТРО, ОТБр і ДШБр. . Про це повідомили в Святогірській міській військовій адміністрації. За їхніми словами, з травня по вересень 2022 року два корпуси (склад корпусу нараховує до 50 тисяч військових) армії РФ штурмували територію громади.
Мурал з номерами бригад, які захищали територію Долина — Краснопілля — Богородичне від російської окупації, травень 2023, Донеччина. Суспільне Хмельницький
Павло був 34 дні на позиції в селі Богородичне Донецької області. Він разом з побратимами заїхали туди 12 квітня. В лісі-заповіднику, де вони тримали оборону, чоловік був командиром взводного опорного пункта.
“Проблема в тому, що в мене підрозділи змінювалися. А я, як був старшим на позиції, так і лишався. Приїхала спочатку 81 бригада, я був старшим. Потім частина пацанів поїхала, а приїхала друга рота 106 бригади. Потім вони поїхали і приїхала третя рота, а я лишився з ними старшим. Ми прийшли на точку, там було 10 бліндажів. Ми розрили ще 10. Я сказав, що в бліндажу не має бути більше двох людей, щоб не було скупчення. Мені якось сказали, де кінець лісу і починається поле, щоб ми в полі нарили ці окопи. Я тоді сказав, що це повна дурня, нам треба окопи зробити півколом попри ліс і щоб короткими пробіжками, ми могли рухатися раптом що. І я людей так розміщав тому і ми протримались найдовше. Бо до нас заходили не прямо, а з боків. Також я хлопцям сказав, що кожних 20-30 метрів треба зробити ями. Щоб, коли будуть прильоти, було куди сховатися. Ліс був ідеальний. Там хащі були такі, що і листя не треба було. Там взагалі нічого не було видно".
Павло згадує, тоді не було зв'язку та рацій. Щоб дізнатися інформацію про розташування російських позиції необхідно було піти в розвідку.
“Я спочатку був на одній точці. Потім у перший день дивлюся, немає ніяких прильотів і я взяв провідника, який там вже був і почав обходити всі позиції, весь лівий фланг, щоб розуміти хто де і, взагалі, розстановку сил. Я питаю: "Слухайте, а хто з нас з лівого флангу?". Кажуть: “Ніхто”. Я говорю: “Так, в нас тут пусто, тобто росіяни зможуть пройти. Мені тоді відповідають: “Та ні, там 95-ка є". Я кажу: "А є контакти 95-ки?" – “Нема”. Я тоді кажу: "Ви, розумієте, що там дорога?". Кажуть: “А ніхто сюди їхати не буде, ти що?”. Угу”.
У ніч проти 5 травня росіяни намагалися розміновувати міни, які попередньо заклали наші захисники. Тоді, каже Павло, вдалося ворога тимчасово залякати.
“Я взяв снайперську гвинтівку в "Ведмедя". Побачив розвідників. Намагався їх завалити, бо вони почали дистанцію проривати, міни знімати. Я побачив це, а там відстань метрів 200-300. Я подумав, що можна було б, але у нас снайперка була без “нічника”. І вийшло так, що я тримаю снайперку, а чувак біля мене тримає “нічник”, щоб я попав і це такий був треш. Я ще такого не відчував”.
7 травня на позицію до Павла приїхала ще одна група військових, зокрема з Андрієм Одаренком. Він доброволець, колишній працівник поліції.
“Треба було розподілити людей. Я прийшов і кажу: "Мені потрібно 12 людей”, бо в мене там ще були люди. Треба аби в сукупності нас всього було 20. І Андрюха був в тому числі. Я памʼятаю, що кажу: “Андрюха, рухнися, бо зараз почнуть прильоти”. Він каже: "Що ти мені розказуєш? Ми вже тут повоювали. Я вже спеціаліст”. І в цей момент, як почало прилітати. Питає: “Куди бігти?". Андрюха зі мною, як помчав. Чесно, він, напевно, останній раз так в житті добре бігав.
Розбита російськими обстрілами школа в Богородичному, травень 2023, Донеччина. Суспільне Хмельницький
Ворог підходив ближче, в ніч з 8 на 9 травня почались стрілецькі бої. Павло розповів тоді спав хвилин 40 всього. Прокинувся і не впізнав ліс – дерева навколо лежали, їх обстріляли з танку.
"В 5 годині ранку нас почали обстрілювати зі всього, сльозоточивим газом травили. Знаєш, я такого в житті ще не бачив. Я не знаю з чого це, мабуть шрапнель була. Вона, коли в дерево вдаряється, то розлітається на дрібні осколки. Я сидів скручений, почув вибух. По дурості одразу підняв голову. А цього не можна робити три секунди після вибуху, бо осколки розлітаються. Опускаю голову і в цей момент дивлюся, як прилетів осколок прямо в те місце, де була моя голова. Я такий: "Ну, може, значить Бог береже”.
Я кожного дня збирав гранати у пацанів і ходив розставляв розтяжки і їх знімали. Їх кожного дня знімали. Я так втомився, що почав ловушки ставити. І такі, що їх не знімеш, їх тільки зірвеш і все. І чую вночі, що що їх зривають. Я зрозумів до чого це. Підходять до нас. А потім така тиша була, ну взагалі. Я виліз з окопу, стою тихенько говорю і чую свист. Я кажу "До бою всім!", кричу прям. Це була куля, яка була десь біля мене".
Павло каже, найбільше його досягнення за всі роки служби — врятоване життя Андрія Одаренка. Він побратима з важким пораненням виніс з позиції, яку обстрілювали росіяни з артилерії.
"Я памʼятаю, що почав Ігор Князь кричати до мене, щоб я прибіг. Я почав перебігати між окопами. Нас накриває, я залітаю в окоп. Там, якщо лягти, то ти наполовину будеш закритий. Накриття трясеться. Мені тоді так було страшно, що просто капець. І прям біля мене прилітає. Чую тиша, думаю, швиденько перебіжу. Я почав бігти і дивлюся Андрюха поранений. Бачу кров, бачу фіксація ноги. Я побіг по рацію. Повертаюся назад, кажу: "Треба людину вивести на точку до мене, хоча би на точку до мене". Його несли годину орієнтовно. Мені тоді так здавалося, ніби година пройшла, через постійні обстріли. Я чую, що затихло. Я прибігаю, кажу: "Його треба винести на точку евакуації". І хлопці не могли. Вони боялися. Ризик, що ти помреш — 98%. Я бачу, що його ніхто не виносе, віддав рацію Ігорю Князю, взяв Андрюху на спину і поніс".
Нести Андрія до точки евакуації треба було близько 500 метрів. Але через постійні обстріли і маневри в окопи — ця відстань здавалася набагато довшою, розповів військовий. За 200 метрів на спині з побратимом Павло втомився.
“Мені треба було з Андрюхою весь час присідати та вставати. Я так тоді втомився втомився. І тут прибіг хлопець з 81 бригади. Каже: "Дай я його трохи понесу". І я думаю: "Боже, дякую, що ти прийшов". Він його реально несе метрів 50 і каже: "Все, я втомився на назад". Я його доношу вже до точки евакуації, Андрюха каже: "Стій". Питаю: "Що таке?" Він каже: "Дай я стану”. Я його ставлю, а він падає. Я його підношу, дивлюсь і бачу, що на ньому бронежилет, шолом, розгрузка, які ваги додавали. Я беру це з нього все знімаю, закидаю його на себе і приношу на евакуацію. Там медичка наша була. Я кажу: "Зроби йому знеболююче і хай його евакуюють, бо він помре”.
Перед тим, як втратити свідомість, Андрюха сказав: "Подзвони до моєї мами, скажи, що зі мною сталось". Я ще вийшов, ризикуючи всім, щоб спіймати звʼязок, дзвоню до його мами. Вона мене послала. Каже: "Ти, що дурний, я знаю, що ти росіянин". Я їй пояснюю “Чесне слово, я знаю Андрія, Ігоря, Панду, знаю хто ви, як вас звати. Я ж це не придумав”. Вона мені: “Та ви там всі російські шпигуни!”. Я тоді їй кажу, якщо ви не вірите мені, то можете піти в частину і там все розізнати". Андрюха, як вийшов першим ділом каже: “Нащо ти моїй мамі розповів?!”. Кажу: "Ти ж сам мене просив". Він такий: "Я цього не просив". Я думаю: "Треба було тебе там залишити, чесне слово".
Павло каже, те, що його побратим Андрій вижив – це диво. Осколок він танкового снаряду зачепив ногу, якби потрапив прямо у неї, чоловік би загинув. Медикам довелось ампутувати ногу Андрія, аби врятувати його життя.
Так виглядає ліс у Богородичному, де були позиції Павла, травень 2023, Донеччина. Суспільне Хмельницький
На думку Павла, тоді на позиції в Богородичному з ними воювали російські професійні військові.
"Виліз чувак напротив нас. Я його застрелив. Від окопа може метрів 100. Коли все закінчилося, я вийшов подивитися, де він. Кров є, а його немає. Я тоді думав: “Хто це? Хто проти нас виходить, якщо вони під час наступу забирають тіла?”. Ну, це не дуже логічно. Однієї ночі я побачив, як чувак вийшов навпроти нас і сховався за деревом. Один. Я достав автомат, вистрілив в ту сторону. Він, як стояв за деревом, так і стояв далі. Я ще раз вистрілив. Він плавно перейшов спокійно. Я ще раз вистрілив. Він перейшов спокійно. Я в нього стріляю, ведуть хлопці вогонь, а він далі стоїть за деревом. Йому було настільки байдуже, що я був в шоці. Я при своєму досвіді, хоч і невеликому, але я знаю, що 100% людей, яких я знаю, вони би впали. А він просто стояв за деревом. Я бачу його силует і я думаю, що це просто капець.
Але от даремно, що я зробив, розказав цю історію пацанам, потім через це почався кіпіш. Те, що вони забирали тіла під час наступу… Я не можу цього стверджувати, але моя думка, що це були, ну, явно не рядові солдати, а були, як мінімум, спеціалісти своєї справи. І той чувак, який просто за деревами стояв… Чесно, в той момент я відчув найбільший страх взагалі за всю свою історію війни".
Так виглядає ліс у Богородичному, де були позиції Павла, травень 2023, Донеччина. Суспільне Хмельницький
13 травня росіяни обстріляли наші позиції фосфорними бомбами. Ліс почав горіти.
"Такого яскравого неба вночі я ще ніколи не бачив".
Павло розповів, як виходили з позиції в Богородичному.
"Вони настільки нас почали давити, що я зрозумів, що лівий і правий фланги від нас – здані. Ми залишилися одні. І настане час, коли нас просто заберуть. І сталося чудо Господнє, 95 бригада стрельнула і попала в вежу радіозв'язку і збила їхній РЕБ. І в нас з'явився мобільний зв'язок. Ми подзвонили до командира. Комбат сказав: "Виходьте". Я йому кажу: "Слухайте, або замініть нас. Я, як мінімум, тут вже місяць. Хлопці тут по тижні, поранені й контужені. Мене ще контузило так, що я не знаю, що там прилетіло, там була вирва півтора метра. І вона прилетіла близько трьох метрів від мене. Але я розумів, що не можу попросити про евакуацію, бо залишу пацанів взагалі без командування. Я кожного дня ходив до командирів, казав: "Треба пацанів поміняти". Бо ці пару днів вони були найжорстокішими, а для тих, хто взагалі не воював, то це треш. 12 травня командир дав наказ на відступ, а я сказав, що ми ще будемо чекати. Ми ще прочекали добу, то була пʼятниця 13, памʼятаю, коли ми вийшли".
Військові 106 бригади одразу після виходу з позиції в Богородичному, травень 2022, Донеччина. Павло Гуцол
За словами Павла, коли заходив на позицію в лісі важив орієнтовно 90 кілограмів, після виходу – скинув до 72.
"Я налаштував таку систему. Неважливо скільки в тебе їжі, банку ми їмо на двох. Уяви, коли нас плюс-мінус взяли в оточення і ми не могли нормально переходити, в нас був запас їжі. У нас є черствий хліб я його різав на чотири шматки. На одного по четвертині хліба і ця банка півлітрова, і пляшка води на цілий день. Це я так роздавав людям. Я сам так їв, як і всі".
Побратими думали, що всі, хто були на тих позиціях загинули, розповів Павло.
“Я приїжджаю, а там форма пропуску на штаб. Я кажу: "Хан” приїхав". Він каже: "Що ти брешеш? “Хан” і вся його група 200”. І я такий: "Вау”. Ми там землю цілували. Тих, грубо кажучи, п'ять днів, я такого ніде не зустрічав. Це був прям масований наступ. Нас мали там знищити. Нас там мали зрівняти під нуль. Я не знаю, як ми вистояли. Це прям чудо. І те, що ми відбивали кожну атаку, і те, що три метра від мене прилетіло щось, типу, “урагана”. Я не знаю, як ми вижили. З моєї точки жоден із моїх хлопців не загинули, всі живі. Один Андрюха тільки зіпсував статистику”.
На інших позицях, у лісі-заповіднику в Богородичному, каже Павло, на жаль, не обійшлося без загиблих. Були військовослужбовці тіла яких вдалося одразу евакуювати, а були й ті, кого поховали через 1,5 роки після загибелі.
“Я не знаю точне число. Я знаю, що дуже багато. Дуже багато. Я знаю, що від артобстрілів дуже багато загинуло. Уяви, ти йдеш з позиції на позицію, тупо лежать хлопці в мішках, без мішка. Там просто… ти не рахуєш”.
Згорілий через російські обстріли ліс у Богородичному, де були позиції Павла, травень 2023, Донеччина. Суспільне Хмельницький
Востаннє в Богородичному Павло був у травні 2022. Розповів, що не хоче туди їхати дивитися, як зараз виглядає ліс. На телефоні чоловік не зберігає фотографій з того періоду, каже, не хоче, щоб щось нагадувало про те пекло.
"Уяви, що найболючіша рана, яка в тебе була в житті заросла, а ти її намагаєшся відкрити. Я не хочу туди їхати. Мені настільки боляче, просто капець. Я там втратив все. Я там втратив себе. Слава Богу, що вже я себе знайшов. Там була прям жесть. Я розумів, що смерть – це частина мене. Якщо брати суто 9 травня. Уяви, безперервний час твого життя – це обстріл. 5 хвилин “перекура” і знову обстріли. Так з 4 ранду до 5 вечора, орієнтовно.І Андрюху я зміг винести, якраз у цей період, в “перекурах”. Я молився. Я капець, як молився. Реально, за все своє життя стільки не намолився, як там. І ти чуєш ці вибухи, просто лежиш, не можеш нічого зробити. Ти просто лежиш в окопі, якомога нижче. І в тебе є два варіанти: або в тебе влучить, бо такий щільний обстріл, або ні. День там довго проходив. Ти секунди рахуєш. Кожну хвилину я думав про те, що я був готовий до цього, до смерті. Я прийняв її. По факту Богородичне поставило закінчення тому Паші, який прийшов в 2017 році і підписав контракт".
За словами Павла, життя його розділило на до та після Богородичного, каже, став іншою людиною.
“Я не відчував ніяких емоцій. Я взагалі нічого не відчув. Я не міг нормально відреагувати на якусь ситуацію. Якщо хтось помирав із моїх близьких чи рідних, я, типу, “окей”. Там, десь на третій день я просто перестав відчувствувати все. Зараз буде обстріл – “окей”. Все. Мені треба ховатися, щоб не померти – це була єдина моя емоція. Якщо помер, ну, “окей”.
Військові 106 бригади перед виїздом у Балаклію, серпень 2022, Харківщина. Павло Гуцол
Після Богородичного був Харків і Херсон. За словами Павла, Богородичне – це найгірше, що було за всю його кар'єру.Чоловік служив до 5 листопада 2022 року. Він отримав поранення в кульшовий суглоб, пів року довелося не вставати з ліжка, аби роздроблена кістка зажила.
"Поранення — це найкраще, що зі мною відбулось. Я перестав думати, що війна — це добре. Я прийшов додому — реально є життя. Одразу після Богородичного в мені зʼявилося зло. Я хотів знищити їх всіх. Я хотів прям йти і різати. Якби я це міг, я би це зробив. Але після того, як мене поранило, мене відкинуло, я перестав взагалі хотіти комусь причинити біль. Я навіть російському солдату не бажав би поранення. Я став відвертим, я став чесним, я став казати так, як є".
За словами воїна, тоді в Богородичному вони стримали певний час ворога, аби він не прорвався до Словʼнська. А Словʼянськ – це наша логістика.
"Поки ми стояли на позиції, то так і було. Я десь потім читав, хто проти нас вийшов. Там була реально бригада. Бригада і нас там приблизно рота. Я про нашу точку, не про весь ліс. І виходили проти нас не найпростіші хлопці. Так, ми стримували ворога, коли з 7 травня був прямий наступ. Мені здається, що якби вони швидко зайняли ліс, то далі просто пішли б бліцкригом. Я не можу сказати, що я повноцінно стратегічно думаю про це, але можу сказати, що це було дуже важливо".
На фото: підприємець Олександр Вербіцький та ветерани Павло Гуцол й Андрій Одаренко, січень 2025, Київ. Олександр Вербіцький
Старший сержант Павло Гуцол зараз створив сімʼю та проживає в Хмельницькому. Він став підприємцем – відкрив кавʼярню та СТО. Він волонтерить, допомагає ветеранам, зокрема переобладнує автівки для тих, хто має ампутації. Цей проєкт реалізує разом з побратимом Андрієм Одаренком і підприємцем Олександром Вербіцьким. У вільний час Павло займається джиу-джитсу та їздить на велосипеді. Після поранення йому не можна бігати й підіймати важкого. Каже, повертається до нормального життя.
Павло Гуцор біля своєї СТО, травень 2025, Хмельницький. Суспільне Хмельницький/Анастасія Сбродова
