“Калібри Любови” – друга книжка Михайла Цимбалюка, видана під час повномасштабного вторгнення. Фото: Юни Крушинської
Днями воїн-митець приїздив до рідного Хмельницького, аби отримати цілком заслужену обласну літературну премію імені Миколи Федунця за свою одинадцяту, а видану за період повномасштабного вторгнення – другу, книгу.
Він мріяв стати спортсменом. Зі шкільних років захоплювався фізкультурою, надто біговими дисциплінами. Змагання затягували змалку. До слова, не лише спортивні. З відмінницею-однокласницею безперервно тривали, так би мовити, перегони за замовчуванням: хто більше прочитає, хто гарніше напише твір. У читанні поступався, а в творчості – ні. Ще з шостого класу його твори вчителі носили читати старшокласникам для зразка.
Утім до коледжу фізичного виховання, що у колишньому Дніпродзержинську, найстаршого з п’ятьох дітей батьки не пустили – далеко. Тож по закінченню восьмирічки у рідних Маломолинцях, що неподалік Меджибожа, мусив продовжити навчання або в середній школі у сусідніх Гнатівцях, або в одному з училищ обласного центру. У Хмельницькому медичному традиційно набирали спецгрупу військових фельдшерів. Оскільки навчальний заклад розташовувався поблизу редакцій обласної молодіжної газети й «Радянського Поділля», творчий учень став туди вчащати. Знаний подільський письменник Микола Мачківський, помітивши в хлопцеві неабиякий літературний талант, долучив до літературної студії при газеті «Корчагінець».
Тож гартували хлопця, власним прикладом спонукаючи-мотивуючи вдосконалювати словоплетіння, знамениті акули пера Петро Карась, Микола Федунець, Броніслав Грищук та інші… Ось такі, здавалося б, випадковості й дали Хмельниччині та Україні поета, письменника, публіциста Михайла Цимбалюка.
Нині 57-річний Михайло Петрович боронить країну не лище влучним художнім словом, яким, по-суті, документує факти та емоції війни й надихає на гідні вчинки, що ведуть до Перемоги, а й зодягнувши форму ЗСУ.
Обласну премію імені Миколи Федунця лауреату вручає голова обласного осередку Національної спілки письменників Петро Маліш
Днями воїн-митець приїздив до рідного Хмельницького, аби отримати цілком заслужену обласну літературну премію імені Миколи Федунця за свою одинадцяту, а видану за період повномасштабного вторгнення – другу, книгу «Калібри любови». У короткому відрядженні знайшов час, аби трішки розповісти читачам сайту «Є» про себе.
З медсестри у журналісти
Разом із документом про закінчення медучилища хлопець отримав направлення, аби очолити один із медпунктів краю. Утім тодішнє керівництво повважало, що на подібну посаду ліпше брати дівчину, мовляв, вона тут вийде заміж й назавжди осяде. Тож перший запис у трудовій Михайла Цимбалюка – медсестра.
У день, коли рвонув енергоблок на Чорнобильській АЕС, юнаку вручили повістку на строкову службу. В авіаційних військах, в Овручі, солдат отримав посаду прапорщика – фельдшер.
«В армії у мене було козирне життя,– посміхається той, хто зі шкільних-студентських років умів заробляти, трудячись помічником тракториста, комбайнера, – я отримував 25 рублів зарплатні, коли сержанти-командири відділень по дванадцять».
Видно, це й позначилося тим, що строкову службу подолянин так і закінчив солдатом: якщо ротний був українцем, то начальник штабу і командир частини – москалі-солдафони, а такі, історично відомо, завжди не сприймали успішних, впевнених й самодостатніх.
Після армійської служби хлопець замість вступити у медичний виш, влаштувався кореспондентом в Ярмолинецьку районну газету «Вперед», паралельно вступивши на факультет журналістики, який перетворився на інститут Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка. Понад тридцять років пропрацював журналіст-правдолюб на різних посадах, від кореспондента до редактора, у періодичних виданнях, телерадіокомпаніях, прес-службах області. Одна за одною полонили всезростаючу когорту читачів книги обдарованого письменника. Тож член Спілки журналістів України долучався до аматорських об’єднань літераторів, а затим прийнятий до Національної спілки письменників.
До Польщі на заробітки
Притаманна змалку невгамовність змушувала публіциста-письменника викроювати-віднаходити час й для активної громадської діяльності, просвітництва, краєзнавства, туризму. Упродовж 2003-2018 років був медіакоординатором громадської регіональної екологічно-туристичної експедиції «Дністер».
З 2006-го, ставши членом клубу військово-історичної реконструкції, Михайло з однодумцями щоразу брали участь у найрізноманітніших тактичних заходах, фестивалях у Києві, Львові, Одесі, в Криму. За «антуражний» вигляд у відтворенні образів воїнів Другої світової війни та періоду Української національної революції членів клубу запрошували на зйомки в епізодах художніх фільмів. З анексією Криму реконструктори один за одним доєднувалися до лав ЗСУ. У 2019-му вступив до лав тероборони й Михайло.
«Події, що розвивалися перед президентськими виборами, мене тотально розчаровували, – зізнається публіцист. – Просвітницька, розслідувальна і просто добросовісна журналістика виявилася непотрібною. Бо більшість створила собі казку і обрала владу, яка, на мою думку, в тій чи іншій мірі, й призвела до нинішніх подій». Власне оце розчарування й спонукало подолянина до заробітчанського хліба. Тривалий час клав бруківку в Польщі…
Розподілили в Третю танкову
Новий, 2022-й рік чоловік святкував вдома, з родиною. На початку лютого вкотре подався до Польщі, де саме підписав контракт із новим підприємством. Коли ж дізнався, що орківська навала посунула на Україну, відразу зазбирався додому.
«Відчувалася непідробна прихильність до нас з боку поляків, – пригадує чоловік, – вони одразу стали приймати біженців, у нас були безкоштовні хвилини, аби дзвонити додому… Роботодавці, дізнавшись, що повертаюся, аби захищати країну, дозволили розірвати договір без штрафних санкцій. У хостелі, де я проживав, були й молодші українці, з Херсонщини, Волині й Дніпропетровщини, проте додому не рвалися».
Його місце в теробороні було вже зайняте. Тож пішов до військкомату. «Їхати готові? Зможете швидко зібратися?» – запитали там. «Я був готовий ще на вчора», – відповів. Розподілили в Третю окрему танкову бригаду, яка нині гордо носить ймення Залізної. Комплектування, навчання, полігони й… в кінці березня вже були під Ізюмом.
З тих пір бойовий медик не залишав Харківського напрямку. Лиш вряди-годи приїздить у відпустки. Про ті неодмінно дізнаються на теренах області. Тож не оминають своєю увагою й запрошеннями колеги журналісти, бібліотеки. До минулорічного професійного свята спілчани разом з управлінням Національної поліції ініціювали нагородження Цимбалюка орденом Спілки ветеранів силових структур «За мужність та професіоналізм». Надто чекають бійця в обласній організації Національної спілки письменників України. Її очільник Петро Маліш, а особливо голова Хмельницької міської організації Спілки Віталій Міхалевський, а також директор обласного літературного музею Василь Горбатюк незмінно влаштовують Михайлові Петровичу зустрічі з читачами, презентації, нагородження. Адже, попри відповідальну посаду, абсолютну зміну і ритму, й графіку, ба, власне життя, обдарований письменник продовжує писати. Там, на війні, де на стабпунктах доводилося бачити не лише поранених, а й побратимів у… мішках, де на звільнених територіях, приходилося рятувати й цивільних, які підривалися на «пелюстках», де ледь не до збожевоління доводили вчинки псевдоукраїнців, що перейшли на бік русні, його слово стало гострішим. А коли домашні почали нарікати, мовляв, жодного дня із відпустки з рідними не вдається побути, й дружина наполягла, аби пообіцяв, що наступної відпустки бодай кілька днів проведуть разом – підлаштував відпустку під Всеукраїнський форум військових письменників, який проходив у Львові. Туди уже поїхали удвох.
Михайло з дружиною Оксаною мають двох донечок – Уляну і Софію. Один із зятів служить. Онук Артем закінчив перший клас, онучці Анні в жовтні лиш три рочки сповниться. Вона знає, що батько з дідусем «солдати» й дуже гордиться ними, а ще переконана – за їхніми спинами у них безпечне дитинство.
У планах – Український Крим
Сержант Цимбалюк зізнається, що, якби був молодший, закінчував би офіцерські курси, аби далі будувати кар’єру військового. Утім зараз як учасник бойових дій, скориставшись правом дострокового виходу на пенсію, відкладає пенсійні виплати, щоб після Перемоги поїхати з дружиною в Австрійські Альпи і, безумовно, в Український Крим. З фронтових доріг додому, стверджує, повернеться лише з Перемогою. Задля її наближення віддав життя чоловік рідної Михайлової сестри Микола Фурман. Нині ж багато з рідних та друзів справжнього українця, женуть орків з рідної землі.
